Оксана ПРОЦЬ: «Я відчуваю великий борг перед тими Людьми, які допомогли моєму Матвійкові здолати онкологію, а тепер маю за обов’язок віддати борг, допомагаючи іншим»

SambirWZ
27

Оксана ПРОЦЬ: «Я відчуваю великий борг перед тими Людьми, які допомогли моєму Матвійкові здолати онкологію, а тепер маю за обов’язок віддати борг, допомагаючи іншим»

Мені чомусь завжди здавалося, що діти-сироти мали б випити усю свою чашу життєвої гіркоти ще у дитинстві, а вже коли стають дорослими, то жодних підступних випробувань не повинно бути. Але на стежках-доріжках не все так просто…

ІГОРЯ та Оксану знаю з тих часів, коли вони ще були малими. Виховувалися у Корналовицькому сиротинці «Рідний дім», у якому єдиною для обох мамою залишалася директорка Марія Янушевич. Мені дуже шкода, що цей осередок любові нині зачиняють. І не тому, що раптом не стало сиріт чи дітей, позбавлених батьківської опіки, а тому, що держава придумала нову політику – сиротинців не може бути, бо це пережиток минулого, а бідні діти повинні йти у прийомні сім’ї. Може й так, але не всі діти і не відразу у такі сім’ї потрапляють. Отож, виходить, що сироти є, а сирітських домів уже не буде. Нашому репортерові щастило бути у день підписання декларації про створення такого закладу на базі дивом збереженого сільського дитсадка у Корналовичах. Документ підписували тодішні владоможці Фурдичко, Ванівський, Лавейкін… Потім гостював на новосіллі, а вже тоді ледь не щороку їздив на різні свята, щоб хоч трішки побути на острівці доброти, милосердя, щирості  та втекти від людської суєти суєт і фальші… Власне тоді познайомився з Оксаною та Ігорем. Це уже потім вони стануть подружжям, а під вінець їх проводжатимуть з «Рідного дому» після материнського благословення Марії Яшушевич. Зараз живуть у Дрогобичі, мають уже своє сімейне гніздечко, народили двійко діточок – Софійку та Матвійчика. І усе подальше не мало б права випробовувати молоду родину, бо свою гіркоту уже випили… Біда підкралася зненацька – занедужав чотирирічний Матвійко. Оксана називатиме мені цю хворобу, але я не записував, аби не помилитися у премудрих словесах. Скажу просто: нирки, онкологія… З того дня у сім’ї Проців усі медичні терміни раптом стали дуже зрозумілими. Оксана і досі не визнає, що все це сталося з її синочком, не пам’ятає, як усе пережила, але єдине відчуття її не покидало – жаль до Матвійчика. За що? З тим жалем у шпиталях лягала і прокидалася, зривалася уночі, навчилася реагувати на кожен порух у маленькому ліжечку. І ховаючи сльози, плекала надію, що усе буде гаразд. Вони з чоловіком оголосили війну онкології, яка «їла» маленьке тільце. Але лише батьківської боротьби замало – на усі процедури треба було грошей. І не просто грошей, а багато, дуже багато… Господи, у який гіркий час ми живемо! Якщо ти без копійки, ти приречений на смерть. Але є інше, точніше, інші – небайдужі люди, які навчилися уже: коли десь біда, то зі світу по нитці… Підключалася преса, у тому числі і «Високий Замок», який розповів про цю сім’ю і біду, яка спіткала. Почали писати соціальні мережі… Самбірянка Марія Хомин-Маморська стала добрим опікуном Матвійчика і щоразу їздила у лікарню з подаруночками і підтримкою. Щоразу знимкувала хлопчика – то йому читають книжечку, то він щось малює, то обнімає мамочку. І неодмінно усміхається. Може то  фотографи просили його про усмішку і дитина вичавлювала її крізь біль. Я не міг без сліз дивитися на ці фото, хоча лайкав і поширював. Хлопчикові випадало волосся і тоді голівку прикривали шапочкою, а потім були і радісні знимки – поміж «хіміями» уся сім’я знову була разом. Начебто гарно, тільки очі у всіх надто сумні. Втомлений тато Ігор, доведена до відчаю мама Оксана…

Люди не залишили Проців у біді… Знаєте, у таких випадках складно відчувати, чи зібрані гроші допоможуть дитинці, але люди однаково збирають. Оксана згадує ті часи і ледь стримує сльози, каже, сотні людей перераховували кошти – знайомі і незнайомі. Були ситуації, коли у Львівську онкологію приходили чужі, викликали Оксану, віддавали конверти і йшли, не повідомляючи, хто вони і звідки… Допомагали родичі, яких небагато, бо у Ігоря та Оксани – лише брати і сестри, сусіди, друзі. Гроші переказували вихователі і вихованці «Рідного дому». Збірку оголосили у Нижанковицькому ліцеї, де Оксана вчилася. Важко було порахувати, але десь 200 тисяч народних грошей пішло на лікування Матвійка. «Я  не можу уже пригадати усіх, хто не залишав нас перед гидотним обличчям страшної біди, але я низько вклоняюся усім, – сказала Оксана, – і молюся за те, щоб жодна сім’я, жодна дитина не переносила таких випробувань. Я відчуваю свій великий борг перед кожною Людиною і постараюся його повернути…» Матвійко одужав, пройшли усі складні процедури. Уже вдома і все те пережите тепер згадують, наче поганий сон. Хоча такі недуги просто так не відступають, вони можуть нагадувати про себе, а тому хлопчик щоразу мусить проходити обстеження, аби, не дай Боже, не було рецидиву.

…Як тільки усе розпочиналося, а поголос уже пішов, Оксану викликали з палати. На порозі стояла однокласниця Ельвіра Федечко, з якою не бачилися після випускного. Ельвіра живе у Львові, а час од часу приходить сюди, щоб допомагати хворим діткам. Дізнавшись про Оксану та її Матвійка, умить примчала і стала доброю помічницею у всьому. Протягом року Ельвіра провідувала однокласницю, разом могли поплакати, разом потішитися, коли хлопчикові ставало ліпше… Це уже в минулому, але мама Оксана пам’ятає про свій обов’язок перед усіма людьми доброї волі і перед хворими діточками, які залишилися в онкологічному відділі. І стала таким же волонтером, як Ельвіра. Разом вигадують якісь гостинці хворій дітворі, виготовляють сувенірчики на продаж, аби потім – копійка до копійки – на оздоровлення. Оксана часто приїжджає туди, де провела майже рік, але уже не як згорьована мама, а помічниця. Зараз усі зусилля скеровують на виздоровлення маленького Олежика, який потребує грошей на операцію… Лікарі, медсестри, які там напрочуд милосердні, впізнають Оксану, дивуються, але розуміють: вона приїжджає до чужих хворих дітей, аби віддати їм те, що отримувала від когось. А ще кожного разу старається поговорити з мамами, які пильнують в онкоцентрі своїх дітей. Вони так потребують підтримки та розради. І кожного разу Оксана розпочинає так: мій Матвійко також тут був і з ним нині все гаразд. І вам Бог допоможе… Так важливо запалити хоч іскорку надії, розповісти, що прикрий діагноз – то ще не вирок… «Ви знаєте, – каже нам Оксана, – я так прив’язалася до цих діточок, що не можу туди не приїжджати. Вони всі мені – наче рідні… І дуже важко, коли у черговий приїзд когось уже не застаєш…».

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити