Орест Янушевич два роки був директором школи, у якій не було дітей

А літ через двадцять таких закладів буде дуже багато

У трудовій біографії Ореста Янушевича є рядок, який сам називає доволі оригінально та жартівливо – директор школи, у якій нема дітей. Це було у 1998-2000 роках, коли тодішнє Міноборони поставило за ціль нарешті довершити будову школи у Новому Калинові, бо діти авіаторів їздили за наукою або у Самбір, або у Корналовичі. На об’єкт кинули усі сили, бо у день новосілля приїжджав міністр Кузьмук.

АЛЕ одна справа – звести стіни, а зовсім інша – наповнити класи щирістю, любов’ю, зрештою, перетворити школу у другу домівку. І цю місію взяв на себе Орест Михайлович  разом з колективом. Треба сказати, Новокалинівський заклад освіти, який тепер називається навчально-виховним комплексом, став і рідним домом для самого директора…

Але минулого року сталося те очікувано-неочікуване, що, мабуть, рано чи пізно трапляється з усіма. Пану Оресту натякнули на те, чи не міг би він піти з посади директора, бо пенсійного віку, а натомість йому створять якусь там посаду завуча чи ще щось таке – аби лише не образився. От що відрізняє його від інших директорів-пенсіонерів, то звичайна людська шляхетність. Уже наступного дня  доповів начальствові, що готовий піти. І пішов з директорства, хоча залишили для нього ставку вчителя історії. Благородство у тому, що людина, якій натякнули раз, не буде впиратися, вимолювати ще якийсь рік-другий. Бо у нас часто так буває, що випросити когось з педагогічної праці дуже непросто, бо ще й закон захищає вчителів-пенсіонерів. Хоча почасти таких педагогів уже не сприймають і учні, і батьки, і навіть колектив. Зрештою, пан Орест, спілкуючись з нами, твердить, що інколи літні наставники бувають дуже сумлінними, є такі, на яких школа тримається в авторитетах. А це, до слова, нам усім відомо. Спитайте у давніх випускників, хто з учителів їм найбільше пам’ятний, і вони неодмінно назвуть авторитетів…

Хоча розмова з паном Янушевичем була не стільки про те, як він пішов з директорства, хоча і це важливо. Його насправді болить зовсім інше. Болить демографічна ситуація. Тоді, у далекому уже 2000-му, коли у Новому Калинові відкривав нову школу на 860 місць, то мав 695 учнів. Виявляється, цифри він досі пам’ятає, бо ними живе. Станом на сьогодні, у Новому Калинові вчиться 482 школярі. І це, зверніть увагу, у наймолодшому місті України, у місті, де мали б переважати молоді люди, бо військова частина поруч. Але ще гірше те, що у Новому Калинові, Кружиках, Калинові, Корналовичах, Гордині та двох Білинах – лише 666 дітей шкільного віку. Від такої статистики стає трішки сумно, бо, не виключено, мине ще одне покоління, і будуть школи, у яких, як колись у пана Ореста, директор буде, а дітей – ні. Ну, не могли не запитати, що ж робити? Зрештою, чого лізти з таким банальним питання до чоловіка пенсійного віку, коли на нього навіть молоді міністри у Києві відповісти не можуть. Збагнувши, що дурню спитав, вирішив з розумним виглядом вийти з ситуації: а чи хочуть нинішні діти вчитися? Відповідь, признатися, трохи здивувала: відсотків тридцять сумлінно ставляться до науки, а решта уже з’ясувала, що вищу освіту батьки все одно дадуть, бо мусять дати, бо всі так роблять. А вже з вищою освітою можна і на ринку торгувати, а найліпше – за кордоном, де хоч і важко, однак поплатно. От вам і відповідь на запитання, що робити з порожніми класами? Та нічого не робити, самі закриються. Шкода тільки, що виховуємо плеяду нових педагогів, а вчити не матимуть кого. Може також за кордон чкурнуть? І це якраз ті, які мають тут, в Україні, народжувати собі дітей для своїх шкіл. Та що там багато говорити: уже нині є села, у яких чоловіки, які не встигли спитися, живуть в Україні лише від Різдва до Великодня. А далі – заробітки. Хто дітей родити буде?

Не знаємо, чи Орест Михайлович образиться на нас за те, що винесли на оглядини нашу приватну розмову, але видалася вона нам доволі цікавою, повчальною і такою, що змушує задуматися…

Роман ІВАНЧУК.