Острівець милосердя
У Самбірського районного начальства визріла ідея привезти у хоспіс в Сідому депутатів міської ради. На екскурсію…
На Самбірщині не вщухають розмови про те, чи потрібний нам хоспіс. Цей той медичний заклад, у який потрапляють люди з важкими чи невиліковними недугами. Той, хто проти хоспісу, мабуть, ще не знає, як важко доглядати старість і кволість своїх найближчих… Колись мені розповіли, як лікар, не давши раду хворій літній людині, сказав родичам, мовляв, забирайте, ми вже безсилі. Від того “забирайте” і до смерті минуло ще кілька важких місяців. Болі не вщухали, у лікарню назад не відвезеш, бо там двері зачинені, а швидка уже не хоче їхати… Власне для таких і придумали хоспіс. Там затишно, дають добре їсти і там, що найголовніше, постійний медичний нагляд.
Коли відбувалася минулого тижня презентація хоспісу, я оцінив ремонти і все інше як на першому, так і на другому поверхах колишньої Городищенської пульмонології. Те, що було, і що стало, не порівнюється. Якби хоспіс не взяв під опіку Тарас Струк разом з колективом, то будівля, смію думати, уже розвалилася б. Побачив я пацієнтів закладу – ну, скажу вам, ще не всі безнадійні – дехто з них навіть у супроводі прийшов на молитву. Але мене цікавило інше: чи відають ці люди, що саме тут вони можуть померти. Богу дякувати, ні. Вони, якщо притомні, знають, що у звичайній лікарні, де їм надають поміч… Один чоловік, розповідали нам, прибув сюди, його помили, нагодували, вклали у чисту постіль, а він лежить і плаче. Питають, навіщо сльози, а він відказує: я не думав, що мені ще може бути так файно. Інший пацієнт, який був уже надто слабким і майже ні на що не реагував, зателефонував за якийсь час до доньки і попросив принесли йому леза до гоління. Проблема у тому, що у сусідній палаті – жінки, і йому, колишньому начальникові, не пасує бути неголеним. Віджив! Ще одна пані попросилася до родичів на дві доби, а повернулася під вечір того ж дня, бо їй у хоспісі краще…
Поки священик правив (простіть, отче), я ходив по палатах, щоб поспілкуватися з пацієнтами. Є справді дуже кволі – їм не до бесіди, а є такі, які, побачивши незнайомця, дуже хотіли розповісти про себе та про свої болячки. А що вдієш – мусив слухати. Недарма кажуть, що на схилі літ уже не стільки ліки помагають, скільки чужі вуха. Декого я навіть упізнавав, дехто впізнавав мене. Твердили, що їм тут добре, а головне, що не завдають собою і своїми недугами проблем дітям і внукам. До слова, родичі сюди постійно приїжджають.
У хвороби є свій запах. Це, як то ліпше сказати, суміш ліків, їжі, поту… Я був здивований, що у Сідому цього нема. Пояснення незвичне – належний догляд, у кожній палаті сучасні бактерицидні лампи, витяжки.
Коли з ідеєю хоспісу в районі щойно носилися, були міркування: а чи погодяться рідні покласти туди на лікування своїх близьких, бо начебто, за християнськими нормами, діти мають доглянути старість батьків, а не перекладати її на чужі руки. Ні, ніяких комплексів, бо за тими ж християнськими нормами, і квола старість має бути достойною. А родичі у силу багатьох обставин не можуть цього дати… Зараз у хоспісі – 14 хворих, ще стільки ж можуть прийняти. Головний лікар Тарас Струк каже, що сільські голови, сімейні лікарі чи терапевти знають, де у них лежать невиліковні хворі, але чомусь не завжди розповідають їм та їхнім родичам про хоспіс у Сідому. І тим самим завдають важко хворим ще більших страждань. У цьому закладі улюбленим є висловлювання, що ми не можемо додати днів до життя, але можемо додати життя – до днів. І ніхто не має права цього відбирати.
Під час презентації закладу Тарас Струк згадував, як усе розпочиналося, віддавав належне владоможцям Віталію Кімаку, Олегу Домчаку, Миколі Фрею, народному депутату України Ярославу Дубневичу та іншим. Саме ці люди долучилися до створення хоспісу та ще й витримували на собі неоправданий тиск збоку… Голова райради Віталій Кімак, виступаючи, пошкодував, що не приїхав ніхто з керівників ЦРЛ. А ще захотів, аби тут побували депутати Самбірської міської ради, які чомусь вважають, що гроші на хоспіс – це зарплати усім міським медикам і, крім того, більшість хворих – самбіряни. Насправді, заклад взяв участь у конкурсі проектів Державного фонду регіонального розвитку – більше 2 мільйонів гривень, залучили гроші меценатів… А далі завжди дипломатичного пана Кімака понесло на відвертість: в місті не можуть собі дати ради з фінансуванням медицини і знайшли винною районну владу з її хоспісом. Заступник голови РДА Леся Ленартович додала, що все це благо створене колективом Тараса Струка, а сам Тарас Миронович ледь не кожен свій робочий день розпочинав з… “білого дому”. Може й набридав владоможцям, але настирливість дала свої плоди. А ще ми почули, що тут будуть проходити практичні навчання студенти Самбірського медичного коледжу і вихованці соціально-психологічного факультету Дрогобицького педуніверситету. Медики – це зрозуміло, а от психологи… Як пояснив декан факультету, кандидат наук Ігор Гриник, їхні вихованці мають знати, як закінчується людське життя і вміти працювати з такими людьми…
Був разом з нами підприємець зі Самбора Мар’ян Вавжишин. Знаю, що раніше він спрезентував лікарні телевізори і ми собі подумали, що на презентацію приїхав, зважаючи на попередню заслугу. Ач ні, коли всі розійшлися, він зі своєї автівки, щоб ніхто не бачив, бо не заради реклами, тихцем вивантажував пакунки. Але ми ж то помітили… Виявляється, привіз чергову “порцію” підгузників… Більше меценатів не бачили. Шкода, бо ніхто не знає, яка кого доля чекає і кому завтра лікар скаже: “Забирайте свого хворого додому, бо ми уже безсилі…”
Роман ІВАНЧУК.