Патріарші дні

SambirWZ
28

Патріарші дні

У Самборі одночасно були два Глави Церков Святослав Шевчук та Епіфаній – таким не може похвалитися жодне інше місто, або Ніщо так не об’єднує українців як… єврейське питання

І от настав той історичний для нашого краю день – 21 серпня. Як і було обіцяно громаді, до нас приїхали відразу два Глави Церков УГКЦ – Святослав Шевчук та ПЦУ – Епіфаній. Спочатку пішли, так би мовити, по своїх підлеглих – парафіяни стрічали їх у своїх церквах і це справді подія, бо Блаженнійші на наших теренах не так часто. Того ж таки дня разом з представниками місцевої влади були і в ратуші, і на міському цвинтарі. Хоча основне місце зустрічі – територія колишнього єврейського кладовища…

СКАЗАТИ, що прийшло дуже багато вірних усіх Церков, не можемо. Священники були практично усі, а парафіян як на приїзд двох Патріархів замало. Ми собі навіть подумали, що у Старому Самборі на одного Святослава Шевчука прибуло значно більше вірян, ніж у Самборі – відразу на двох… От у чому такий феномен Самбора, бігме, не можемо розтолкувати. Потім громаді представили поважних гостей. Блаженнійший Святослав Шевчук, Блаженнійший Епіфаній, головний Рабин України та Києва Яків Дов Блайх, владики Ярослав, Григорій, Димитрій, митрополит львівський Макарій – ПЦУ, народний депутат України Микола Княжицький, голова Львівської ОДА Маркіян Мальський, міський голова Самбора Юрій Гамар, посол Канади в Україні Роман Ващук, голова Товариства «Українсько-єврейська зустріч» Костянтин Тіміртей, рідний брат воїна УПА, похований на території колишнього кладовища разом з 17  побратимами, Святослав Чухрай. Після освячення пам’ятника борцям за незалежність України практично усі ці гості і виступили. Щоправда, риторика практично в усіх була однаковою – нагадали, що історична подія відбувається напередодні Дня незалежності і символічно, що це свято об’єднує усіх, хто мешкає в державі, – християн, іудеїв, мусульман, представників інших віросповідань. Символічно і те, що земля колишнього єврейського кладовища прийняла і євреїв, і українців, і представників інших національностей. Згадали і те, що убивцями воїнів УПА є той самий нацистський режим, який влаштував і Голокост. А втім, усе, що відбувалося, спікери назвали «Дивом самбірської злагоди» – дав би Бог, щоб так воно насправді і було… Потім говорили про те, що освячення пам’ятника воїнам УПА і створення Меморіального парку – це лише початок робіт. Продовжуватимуть і далі. Пішли і дипломатичні натяки, мовляв, євреї уміють шанувати усе українське, а Україна вміє шанувати почуття євреїв. Були натяки на те, що поховані на території християни мусять мати гідне християнське пошанування, як і такі території не можуть мати інших символів, опріч єврейських. Хоча на ці різні міркування громада не надто звернула увагу. Трохи різнився виступ посла Канади Романа Ващука. Він вийшов до мікрофону у супроводі канадських вояків. Ні, не тому, що боявся, аби йому щось зле не зробили, а тому, що це були, як ми збагнули, офіцери-інструктори, які нині допомагають українській армії. І розповів про те, що українці в Канаді стали колись успішними, бо корінне населення їх гарно сприйняло. І взагалі, Канада толерантна для усіх. Ймовірно, мав на увазі, що і тут має бути толерантність, виваженість і пошанування почуттів кожного. Здається, єдина людина, яку не переймали будь-які міжконфесійні та міжнаціональні стосунки, то Святослав Чухрай. Він просто подякував Богові за те, що дожив до того дня, коли над місцем поховання його рідного брата є монумент…

Після урочистостей товариство підійшло до місця масових розстрілів євреїв і там також усі разом вшанували пам’ять невинно загиблих. Уже тоді, коли усе підходило до закінчення, хтось з представників єврейських громад спробував розповісти людям про невиконання певних домовленостей між сторонами. Що мав на увазі, можемо лише здогадуватися. Не виключено, єврейські громади будуть знову вести перемовини з приводу перенесення на міське кладовище ще двох хрестів, які залишилися на території.

Приїзд поважних гостей був запланований на 21 серпня, а ще раніше відбувалося немало цікавих, місцями суперечливих подій, про які не можемо не розповісти, хоча розуміємо, що тема облаштування колишнього єврейського кладовища далеко не усіх самбірян бере за живе. Проблема радше окутана байдужістю, але діапазон мислення починається словами: «Нехай євреї роблять собі там, що хочуть –  територія їхнього кладовища, бо виходить, що сам не гам і другому не дам» – до «Ми на своїй українській землі господарі і не дамо «чужинцям» зняти три освячені хрести».

Приїзд Глав провідних Церков в одне місто, на одне місце і на таку, перепрошую, буденну подію як освячення пам’ятника упівцям (такі дійства давно стали справою звичною) – це, знаєте, щось значуще і далеко не кожен таке зуміє. Єврейська громада змогла – респект! Самбір цю подію запам’ятає.

Документами, які начебто розставили крапки над «і» та стали поштовхом до дій у справі облаштування території, було рішення Самбірського міськвиконкому чи то про впорядкування, чи то про благоустрій території, та Дорожня карта дій, з якою погодилися настоятелі великих церков міста та ознайомилися деякі депутати. Ми вирішили не порпатися в епістолярному жанрі чиновників чи святих отців, однак не зовсім зрозуміло, чи тема впорядкування або благоустрою настільки широка, що аж дозволила переносити хрести? Тим паче, останні десятиріччя у певних владних, політичних та релігійних колах проблема стала надто дратівливою. Тему, треба сказати, попередні очільники ратуші передавали  одне одному, наче по акту прийому-передачі влади, але тільки нинішній господар площі Ринок Юрій Гамар не встояв. Ми допускаємо, що на ратушу міг чинитися певний тиск, але інші якось впиралися… Як на наш погляд, треба було влаштувати велелюдні публічні обговорення і розпитати думку громади, а тоді вже меншість підкорилася б більшості. Те, що відбувалося у сесійній залі за участі чиновників, священників,  окремих депутатів, єврейських активістів, назвати громадськими слуханнями не можемо.

Згідно з Дорожньою картою, якщо ми правильно її прочитали, в один день мали приїхати Глави двох Церков УГКЦ – Святослав Шевчук та ПЦУ – Епіфаній, благословити перенесення трьох освячених хрестів і освятити пам’ятник 17 упівцям, які там поховані. При цьому, як гласить документ, громада мала визначити місце, де хрести будуть встановлені. Громади, судячи з усього, ніхто не питав, але місце знайшлося – позаду газової контори на тій території, де йде газопровід і провадити глибокі земельні роботи не можна.

Може це відразу так планувалося, а може вийшло спонтанно, однак за день до приїзду Патріархів, тобто 20 серпня, все і почалося. Спочатку на визначене місце з доброю бетонною основою привезли пам’ятник воїнам УПА, які загинули від рук фашистів. Разом з будівельниками роботами керував депутат міськради Володимир Кульчицький-Поливко. Потім нам пояснив: аби все рівно було і так, як має бути… Треба визнати: монумент справді гарний, привабливий і хрест приблизно такий, як цього хотіли під час обговорення проєкту в ратуші… Але, дорогі мої брати-українці, чи не здається вам і усім нам, що рідкісно ганебно виглядає той факт, що монумент у пам’ять про наших борців за волю України облаштовують коштом “Українсько-єврейської зустрічі”. Ми за стільки літ так і не спромоглися гідно вшанувати цих хлопців. Це довелося робити іншим, «виторговуючи» за це зняття трьох хрестів. Окремі земляки тепер кажуть: чому місто не пильнувало цю територію, не косило трави, будяки та кропиву, не вирубувало свіжий лісовий насів, якщо тут живуть такі щирі патріоти? Ми згідні, територію слід було тримати в порядку, як, до слова, нашим комунальникам, так і представникам єврейських громад, які вболівають за пам’ять предків. Заради об’єктивності треба сказати, що за Копиляка проклали доріжку усією територією і не тому, щоб Тарасу Васильовичу, який неподалік мешкає, було зручно ходити на ринок (він у більшості не йде, а їде іншим шляхом), а для того, щоб бодай умовно поділити територію на українську та єврейську – але поділу так і не вийшло. І заради тієї ж справедливості, треба визнати, що уже за Гамара частину території звільнили від буйних трав і самочинних лісонасаджень.

Єврейська громада, пропагуючи свій проєкт, не раз казала, що з відкриттям меморіального комплексу до нас почнуть їхати туристи з усього світу, бо шукатимуть могили своїх предків, або просто на вшанування… Ми сумніваємося, що так масово поїдуть у наш край, який начебто увійде у туристичні каталоги. Свого часу такі ж обіцянки ми чули у Старому Самборі, коли туди приїхали євреї з усього світу відкривати колишнє кладовище… Нині цвинтар на околиці райцентру з боку Тершова поріс терняками так, що мацей майже не видно, і чомусь євреї не поспішають чистити свою, уже не спірну, територію, хоча, додамо, синагогу пробують реставрувати. Але це так, до слова…

Повертаємося у 20 серпня. Пам’ятник 17 упівцям був встановлений… На цю подію зібралося напрочуд багато поліцейських. Ми їх розуміємо, вони мали пильнувати порядок, бо мало що… Перед тим були розмови, що ніхто не дасть порушати хрести. Могли виникнути протистояння і невідомо, чим би усе це скінчилося. Хтось із активістів напередодні навіть твердив, що коли візьмуться за перенесення хрестів, то він прикує себе ланцюгом і нехай, мовляв, разом витягають та переносять. Але якщо це можна було списати на емоції, то присутність трьох бусів з озброєними спецпризначенцями викликала геть незрозумілі відчуття. Невже і цих людей треба було везти сюди супроти жменьки активістів? Активістів і справді була жменька. Вранці прибули депутат міськради, воїн-доброволець Василь Спаньчак, його бойовий побратим Володимир Дублянко, було ще кілька воїнів, один представник однієї громадської організації, колишній заступник міського голови Юрій Леськів, два журналісти, а всі інші – або робочі, які облаштовували територію, або поліцейські, або просто люди в цивільному, але з пістолетами… І це після того, як окремі активісти показували нам перед тим три сторінки підписів представників громадських та політичних осередків, які печатками на папері протестували проти знесення хрестів. Ну, якщо ви вже такі активні десь там, то бодай прийдіть у «час пік». А «час пік» настав, коли чотири невідомі особи у салатових маринарках з надписами «поліція» взялися підкопувати хрест на центральній могилі. Незважаючи на присутність такої кількості стражів порядку, невисокий на зріс і марненький (не від’ївся при владі) Юрій Леськів зі словами «Що ви робите» зігнав з могили усіх копачів і відібрав у них лопати. Ось що робить сила духу проти сили у маринарках… Глядачі зрозуміли, що скандал неминучий і, якщо не знайти компромісу, то приїзд Глав Церков наступного дня, тобто 21 серпня, може бути щонайменше зірваний, щонайбільше – закінчитися грандіозним скандалом, у тому числі і міжнародного гатунку. Переговорниками виступили греко-католицький священник з Канади о.Петро Галадза – поборник перенесення хрестів, отець Юрій Щурко – прихильник безконфліктного вирішення проблеми, завідувач кафедрою Українського Католицького Університету, який, до речі, свого часу правив у Торчиновичах, жив у Самборі, та власне Юрій Леськів. Поважні сторони сходилися, ділилися міркуваннями, а потім розходилися – хтось кудись телефонував. Зрештою, порозумілися і на цю ідею пристали усі: той хрест, який стоїть за кілька метрів від пам’ятника воїнам-упівцям, забирають, два інші на території колишнього кладовища залишають, принаймні на 21 серпня – день приїзду Патріархів. Отці Юрій Щурко, Петро Галадза та Богдан Добрянський запросили парафіян до молитви і благословення перенесення цього хреста. Чи це була саме та молитва, яку треба вичитувати перед перенесенням хреста, один Бог знає. Постало питання, хто і як буде витягати хрест? Знайшли машину з краном, водій доволі неохоче взявся до роботи, а піднатужившись, оголосив, що кран і на сантиметр не зрушив хрест, видно, там багато бетону в землі… А може чоловік просто не хотів цього робити – має право. Тоді отці вирішили, що треба шукати «болгарку» і зрізати металевий хрест. Проте, додаткової техніки не знадобилося. Чоловіки-робітники заперлися і стали розхитувати хрест, а розхитавши, уже довірили підняти кранівнику. При цьому їх хтось фільмував, а чоловіки нервували, мовляв, нам казали так робити, ми на роботі. Віримо, а тому віримо і у те, що не з власної волі хрест витягали, а з примусу та після молитви священників… І ніяка кара на них не впаде. Зрештою, якщо поборники зняття хрестів в ім’я українсько-єврейської дружби та міжнародної стабільності такі мужні, то нехай самі беруть до рук лопати чи сідають за важелі крана, а не змушують чиїхось батьків чи синів…

Що ж відбулося 20 серпня? Відбувся такий собі хиткий компроміс, але відбувся. Наразі коштом єврейських громад облагородили територію і один хрест змінили на пам’ятник з хрестом. Як будуть розгортатися події далі, чи продовжиться діалог, чи все залишиться так, як є зараз, побачимо.

Моменти, які нас вразили. Отець Юрій Щурко, а потім і заступник начальника обласного управління поліції (прізвища ми не питали) майже в унісон говорили про те, що якби міська влада налагодила діалог з громадою та зуміла усе пояснити, то не було б таких протистоянь. Хто є з міської ради, запитував пан поліцейський зі Львова? Нікого. Ну, от і маєте результат. Ми уже не раз казали, що коли ми тут, в Самборі сущі, критикуємо своїх же владоможців, то це природно, а от коли хтось заїжджий риторично питається, кого ми тут обрали до влади, якщо такий безлад, то у мене чисто патріотично виникає бажання своїх захищати… Хоча факт залишається фактом – якось все це надто кулуарно вирішувалося. Того ж таки вечора, 20 серпня, Юрій Гамар разом з учтом таки був на цій території і, кажуть, необачно зустрілися з Василем Спаньчаком, який розповів владі усе, що про неї думає. Хоча і влада відповіла йому своїм… Наступного дня, тобто після урочистостей з участю Блаженніших, пан з обласного управління поліції попросив подякувати владі та громаді за те, що усе відбулося мирно і без будь-яких негативних наслідків.

Здається, ми описали усіх дійових осіб, які схрестилися чи змирилися на території цвинтаря, а тому, щоб не образилися, мусимо згадати ще одних. 20 серпня у місті з’явилися спортивної статури молоді хлопці, які гуртами чи поодинці ходили або у місті, або по цвинтарі чи парку, що поруч. Вони, мабуть, не наздоганяли того, що Самбір – то велике село і чужаків видно відразу. Потім з’ясувалося, що то представники якоїсь організації. Нам назвали їх антифашистами – не зовсім второпали, про який фашизм іде мова і що вони тут можуть робити. Кажуть, було осіб двадцять… Відчувалося щось недобре… І справді могло статися, бо за ними пильнували наші спортсмени, переслідуючи їх… Був страх, чи не станеться так, що вони уночі прийдуть на кладовище і здійснять наругу над двома іншими хрестами? Але під вечір стало відомо, що хлопці оселилися у якійсь міській нічліжці і чемно сплять під охороною  поліції. З певних джерел стало відомо, що їх не цікавили хрести в принципі, вони мали оберігати представників єврейських громад, якби на них хтось здійснив напад. Чи то правду нам сказали, чи то збрехали, поняття не маємо.

Один до одного?

Виявляється, така ж ситуація не лише у Самборі, а й у Коломиї на Франківщині – все наче під копірку… У лютому 2017 року місцеві активісти встановили хрест у пам’ять про похованих тут підпільників-оунівців, яких розстріляли німецькі фашисти у 1943 році. Про це написано у книжках, про це свідчать родичі невинно закатованих. Однак, це територія колишнього єврейського кладовища – півтора гектара. Активісти твердять, що єврейський цвинтар там був 150 років тому і уже втратив статус цвинтаря. Потім на цьому місці просто заклали парк. Однак єврейська громада не погодилася з тим, що встановили хрест і подала позов до суду на Коломийську міську раду. Розгляд триває уже два роки і затягується тому, що здебільшого позивачі – єврейська громада, не приходять на засідання, констатує місцеве телебачення.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити