«Пацієнти» ветлікарів не обурюються, але й не кажуть, що їх болить

Медиків, які рятують людство, зосталося не так вже й багато, але при низьких зарплатах духом не падають

Ветеринари, коли хочуть самі про себе щось добре сказати, твердять правічне: лікарі рятують людину, а ветеринари – людство. Смисл у тому, що ветеринари лікують худобину, завдяки якій ми точно не помремо з голоду. 

РОСТИСЛАВКовталів, який відає у нас цією медициною, у день професійного свята поринув у спогади. Мовляв, колись, коли були колгоспи, і роботи було дуже багато. А років п’ятнадцять тому люди почали скидувати з власної обори корови та бички і дійшло до критичної межі – нині поважне стадо, що рухається по трасі на пасовище, уже не змушує водіїв довго простоювати у “пробках”. Але у тому, що стадо стало менше, ветлікарі точно не винні. Просто треба було в державі провадити таку мудру політику, щоб селянин не здавав худобину і молоко за безцінь. Але спад поголів’я спровокував і зменшення кількості працівників. Ростислав Євгенович каже, що років п’ятнадцять тому у районі було більше сотні фахівців, а тепер – зо два десятки. Причому, один лікар має до двадцяти сіл і інколи упоратися з усім дуже складно. Але колектив зберігся, незважаючи на ті чи інші труднощі, і ходять люди до праці за 3-4 тисячі гривень у місяць. Але вічно так не буде… Коли разом з виконувачем обов’язки голови РДА Петром Германом, завідувачем відділу агропромислового розвитку Миколою Анничем приїхав у Бісковичі у ветлікарню на професійне свято, то готував себе до ґнирання на життя-буття. Натомість відчув силу духу колективу, оптимізм і бажання працювати – навіть за ті мізерні статки, які держава платить. Пан Ковталів якраз на цьому і наголошував, віддаючи належне своїм колегам. Треба сказати, що ветеринарна служба у нас дивовижним чином переплелася зі ще однією – Держпродспоживслужбою. Спорідненість, яку можна прогледіти, у тому, що як одна, так і друга служби мають одну і ту ж мету – пильнувати за тим, що ми їмо. Тому, і цей колектив, який очолює Сергій Сулиба, так само відзначав день ветеринарної служби. А знаєте, чим лікарі ще пишаються? От у кожного є своє професійне свято – і це правильно, бо то наче професійні іменини. А ветеринарів обділила увагою держава, хоча вони домагалися свята. І як тільки Леонід Кучма вдруге став Президентом, то заявив, що тепер уже знає, що робити, і найперше призначив ветеринарне свято на другу неділю серпня. А ми собі про інше подумали: ветеринари заслуговують особливої поваги. Тим, які рятують людину, тобто звичайним лікарям – важче, бо їхні пацієнти можуть і вміють обурюватися, коли щось не так, а зрештою, скажуть, що їх болить. Худобина мовчазна, але в цьому і трудність ветлікарів – вилікувати корову чи бачка, які у селах сприймаються як годувальники.

Предмет особливої гордості ветеринарів те, що люди, довіряючи їм, обирають до влади. І називають докторів Ярослава Шеховича зі Стрілкович, Миколу Посівнича з Вощанців, Івана Білака – двічі голову РДА, Миколу Фрея, який донедавна керував районом. А серед тих, хто нині сумлінно працює, пан Ковталів назвав: Олександр Чума, Василь Кульчицький, Любомир Шиманський, Іван Тимців, Ігор Солодяк, Ігор Мамчур, працівники районної ветлікарні Михайло Гальчишак, Іван Андрусів, Мар’ян Остафінський.

…У представників кожної професії є свої небилиці, анекдоти, а то і правда. Уже ніхто не пригадує, у якому колгоспі це сталося і чи сталося  взагалі, але… Одного разу приїхали перевіряльники, які хотіли з’їсти доброго м’яса – природне бажання ревізора. Голова розпорядився зарізати молоду корову, а за якийсь час прибули інші ревізори і спитали у ветеринарного лікаря: куди поділася здорова тварина? Ветлікар не розгубився і у поясненні написав: «Корова мала дуже сумний погляд і три дні категорично відмовлялася їсти…» Здоровий гумор, чи не так? І ревізори повірили, бо чого худобина має на білому світі сумувати?

Роман ІВАНЧУК.