Подія року: «І коронавірусом ще будемо хворіти, і поствиборчі рани зализувати…»
У номінації «Подія року» суперечок не було і ми вирішили не шукати переможця поміж двома темами – ковід та місцеві вибори. Хоча ще самі не знаємо, що страшніше… Ковід звалився на нас на початку березня.
Деякі симптоми у деяких депутатів міської ради Самбора проявилися ще у січні – відлежали, бідні, в терапії, не знаючи, що стали предвісниками ковідної інфекції. Треба сказати, що з цим захворюванням прийшло кілька подій, які вирізняли нас з поміж інших регіонів. На початку карантину тодішній голова РДА Андрій Жепко полетів на відпочинок в теплі краї, а після повернення мусив пройти самоізоляцію. І хоч всі прекрасно розуміли, що присутність на Самбірщині чи відсутність голови району на розповсюдження хвороби геть не впливали, але сам факт зробив Самбір відомим усій Україні – ой, така біда, а його нема. Не знаємо, чи з цієї причини, чи з інших, але Андрій Богданович потім пішов у відставку… Наступний удар по іміджу Самбора – Великодні Богослужіння біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Хтось зазнимкував Хресний хід довкола храму, коли було скупчення людей без масок, викинув фото у соціальні мережі, а відтак – місто прикувало до себе дуже велику увагу. Якби це було б зараз – то жодних сенсацій, а тоді – «спалах» на усю державу, на усі друковані та електронні ЗМІ і в телебаченні. В цьому ж часі прославилися в Самборі і львівські телевізійники, які зайшли у супермаркет познімати, як люди дотримуються карантинних вимог, а охоронець їх не пускав. Справа у супроводі ЗМІ дійшла аж до суду… А ще Самбір потрапив у «червону зону». Несподівано так потрапив, а тому з’явилася нагода поговорити про те, що хоч наші показники захворювань не найгірші, але хтось же підіпхав Києву Самбір, який на тиждень мав завмерти. Не завмер і головним чином, міркуємо собі, тому, що міський голова Юрій Гамар, як би це ліпше сказати, не надав вимогам столиці особливо важливого значення. «Червоного терору» в місті не було, хоча обережності додалося. Наступна подія, пов’язана з карантином, – відкриття у колишній дитячій лікарні офісу міського відділу освіти. Там після ремонту у 200 тисяч гривень оселилося вчительське керівне ядро. Когось із чужих чи непричетних на новосілля не кликали – були працівники відділу освіти, керівники міста, священник і директори комунальних підприємств. Знимка потрапила у соціальні мережі, опоненти ойкали: Господи, що то робиться! В темі було не так багато ковіду, як потім з’ясувалося, взагалі не було, бо ніхто не захворів, скільки політики. До речі, справа дійшла до суду – судили міського голову і визнали, що він не був організатором дійства, а лише гостем. Зрештою, не покарала згодом Феміда і священників, за якими йшов Хресний хід довкола храму…
Не можемо не звернути увагу і на той позитивний факт, що ковід на початках згуртував немало волонтерів, меценатів, які допомагали «споряджати» у вірусний світ непричетну раніше до будь-яких інфекцій Рудківську лікарню. Настрої допомогти медикам були такі ж великі, як на початку війни, коли ми всі допомагали українському військові. Спасибі тим, хто долучився. Особлива вдячність медикам Рудок, яких очолює Роман Пукало, за те, що, як кажуть, «не знали броду, але пішли у воду», або «стрибнули з моста у воду» – це так народна мудрість тлумачить… У цьому місці не можемо не згадати і таких фактів: деякі чиновники привозили щось до шпиталю, не за свій кошт придбане, але фоткалися на телефони і вивалювали себе у Фейсбук. Трохи дурнувато виглядало… Але піаракції ще ніхто не відміняв.
У зв’язку з пандемією нас приголомшували факти, коли з’являлися перші хворі, а люди в селах ледь їхні хати не хотіли палити. Ніби то проказа якась, ніби то ніхто не знав, що рано чи пізно, а біда може усіх торкнутися. Зрештою, торкається досі… Навесні, коли хтось занедужав, то це тримали в таємниці, потім уже ніхто нічого не соромився, радше навпаки – кожен кожному мужньо розповідав, як він здолав зло… У тих численних бесідах починали розуміти, що кількість випадків значно страшніша за офіційну статистику.
І нарешті ще один історичний факт, на якому акцентувала увагу наша газета, – Старосамбірщина увійшла в число тих, які найменше примножували статистику коронавірусу. Фахівці нам розповідали згодом, що там багато свіжого повітря, мало людей, які поміж собою контактують, бо великих трудових колективів практично нема. Ми завжди з гіркотою жартувати, що в горах легко дихати, а важко жити. Тепер «легке дихання» не дає нам захворіти, а труднощі життя типу ніде працювати, таки дали хоч якийсь позитив.
На тому ж таки п’єдесталі пошани «Подія року» рівнозначне з ковідом місце займають місцеві вибори. Штрихи до теми… Ми й раніше акцентували увагу на цьому, не перестаємо говорити і під час підбиття підсумків року: стільки бруду, скільки було напередодні жовтня, не зустрічали ніколи. Окремі кандидати на ту чи іншу посаду створювали собі фейкові сторінки у соціальних мережах і гаратали політичними канонами. Справжні імена фейків не важко було вирахувати і доходило до абсурду. Одні і ті ж ляльководи писали пости, потім самі ж себе коментували – то гидко виглядало, але чого не зробиш заради політичної перемоги. До речі, ті, які найвправніше використовували своїх фейків, якраз і сіли в калюжу. Видно, люди перенаситилися брудом і вже його не сприймали. Парадоксально, але виборча пора пересварила навіть давніх друзів…
Наступний історичний урок виборів. Люди в наших містах та селах, обираючи очільників, здебільшого зупиняли свій вибір на тих, хто був раніше. Очевидно, просто не хотіли нових потрясінь, нових людей – нехай вже буде так, як є, аби лиш не гірше. Іншого пояснення саме такому вибору голів рад ми не знайшли.
Йдемо далі. Дивовижним чином ті, які програли, почали критикувати чи вчити розуму тих, які виграли вибори. Читати їхні пости у соціальних мережах стає лячно і млосно. І в принципі, не хочемо ображати авторів, але дехто вже вдається до повних нісенітниць, маразму, або відвертих образ. Просто отримали неконтрольований доступ до серйозних джерел інформації, а от відповідати за сказане не навчилися… Якщо можна, без прізвищ. Один пан пів життя просидів при владі у «білому домі», а коли став депутатом в ОТГ, то почав бомбити щойно обраного голову за погані дороги. Не пасує так, але й інакше спитати не можу: вуйк, а ви до то де були? Знаєте, треба вміти вибори і програвати, і вигравати.
Основний бич несправедливості жовтневих виборів у… законодавстві. Не будемо вдаватися у деталі, але абсурд дійшов до того, що представник партії, який набрав багато голосів, депутатом не став. Натомість мандат отримує той однопартієць, який взяв мізер. І це у яку народнодепутатську голову влізла така дурість? І як кандидат з великою кількістю симпатиків має пояснити родичам, чому програв? І який після того авторитет у самого виборця як носія влади, коли він масово голосує за одного, а переможцем стає інший. До речі, наш край на цих виборах здобув право потрапити у Книгу рекордів України. Зі сторінок газети ми вносили пропозицію зареєструвати явище: Дмитро Копанчук став обранцем Рудківської міської ради від партії «Слуга народу», не здобувши жодного голосу від електорату. Геніально!
Продовжуємо розповідати про значущі моменти у цій номінації. Жовтневі вибори довершили процес децентралізації. Тепер маємо окремі громади, наділені шаленими повноваженнями та відповідальністю, але не наділені достатком грошей. В цій ситуації окремі ОТГ будуть у дуже жалюгідному фінансовому стані. Якщо щось і зароблять самі, то здебільшого гроші підуть на апарат управління, який має бути, бо місцеві ради взяли на себе місію всього того, що мали до того райдержадміністрації. І певні фахівці мусять бути. У цьому місці хотіли б нагадати деяким активістам, які домагалися створення тієї чи іншої ОТГ: ви були агітаторами, ви розповідали людям, що коли станемо самостійними, то розбагатіємо, то ж не втікайте в корчі нині, не опускайте сором’язливо лукавих оченят… Ви несете моральну відповідальність за справи у громадах.
Важливим підсумком виборів є не лише створення окремих громад, а й по суті справи ліквідація Турківського та Старосамбірського районів і створення великого та єдиного Самбірського. Запам’ятаймо: 2020-й перейменував для багатьох їхні «малі батьківщини». Чи піде все це на користь простим людям, не знаємо, а тому по-філософськи та безпорадно зазначимо: поживемо-побачимо… Наразі оптимізму не відчуваємо і не дай Бог, потім політики, а чи нащадки скажуть, що децентралізація – була невдалою реформою, помилкою і безглуздям, а нас назвуть лохами…
І насамкінець, ще один важливий пункт виборів. Колишня голова Старосамбірської районної ради Тетяна Терлецька стала першим заступником голови Добромильської ради, а голова Самбірської райдержадміністрації Микола Фрей – першим у голови Рудківської громади. Прискіпливий обиватель вирішив, що то за надто низький для них рівень, хоча своїм переходом на «нижчі» посади ці люди довели, що значущість крісла для них не настільки важлива. Гадаємо, їхній досвід знадобився б будь-якому нинішньому голові громади…
Багато хто не оправдав свої ж сподівання на вибори, але не можуть усі бути переможцями. Та й кожен, хто впрягається у політичну боротьбу, має найперше зважувати свої сили, поцікавитися власним реноме, а вже тоді… Повірте, у багатьох випадках на посади голів балотувалися люди, у яких, крім амбіцій, більше нічого не було. А втім, не знати, чи навіть досвідчені переможці встоять перед сучасними викликами.
Роман ІВАНЧУК.