Похвала від батька чемпіона світу Павла Поповича – наче медаль на груди
153 кілометри місцями не зовсім доброї траси здолали на велосипедах наш кореспондент та наш читач заради того, щоб випробувати самих себе і… відволіктися від сірих буднів
«Захворівши» велотуризмом, не вилікуєшся – це я уже точно знаю. Одного разу, коли у газеті описав свої подорожі, багато бажаючих було долучитися, та коли оголосили черговий тур, з охочих залишився хіба вірний нашому хобі Руслан Криворучек, з яким не раз намотували кілометри на колеса.
ЯКЩО попередню подорож ми присвячували дню народження «Високозамківської Самбірщини», то цю залишили собі – просто хотіли випробувати силу волі та власні м’язи на відстань у півтори сотні кілометрів. Хто знає географію нашого краю, то уявляйте: Самбір-Старий Самбір-Явора-Східниця-Борислав-Дрогобич-Самбір. Протягом першого дня здолали 89 кілометрів, а решту – залишили собі на наступний день, зрозуміло, переночувавши у наметі на березі річки Стрий. Велотуризм – це не тільки приємне навантаження на усі частини тіла, а й чудові краєвиди. Коли їдеш машиною, то все міняється так швидко, наче в телевізорі, а велосипед дає змогу оцінити рідний край зовсім інакше. Зрештою, хто цього не випробував на собі, не зрозуміє… На шляху ми зустріли двох таких же велотуристів. Гріх не зупинитися, щоб познайомитися з «братами». «Брати» виявилися киянами, які прибули на базу відпочинку в с. Коритище і взяли там велосипеди на прокат. Хлопці силкувалися говорити чистою українською мовою, але їм це не конче добре виходило. Та ми як патріоти напередодні Дня Незалежності їм це вибачили. Ми захоплювалися ними, що приїхали з такої далі оцінити принади наших Карпат, а вони – нами, бо наважилися здолати таку відстань на велосипедах. Обіцяли кияни набратися мужності і так само спробувати далекі дистанції. От що не кажіть, а приємно, коли своєю «хворобою» можна ще когось «інфікувати». А ще по дорозі нам час від часу зустрічалися групи велотуристів. Як здогадувалися з їхніх привітань, з сусідніх країн. І це добре, що наш край манить до себе іноземних подорожувальників.
Нічка, яка зустріла нас на березі річки Стрий, була теплою. Зрештою, як і річка. Сам собі не повірив: начебто мала бути холодна, ач ні. Коротати нічку біля річки було не страшно, бо там тьма народу – приблизно такі ж екстримали, як і ми. І хоч наш намет доволі зручний, але спати у незвичному місці – якось безсонно. Трохи спали, трохи зорі рахували, одне слово, діждалися ранку, легкої перекуски з кавою і знову – у сідла. Що мене вразило – на підходах до Східниці і далі дорога підступна. Мало того, що асфальту місцями мало, та ще й постійно – то вниз, то вгору. Важкувато, але ми і це випробування здолали гідно. До слова, у таку даль подалися виключно для того, щоб випробувати власні ноги і силу волі. Вдалося…
Дрогобич нас вразив сміттєвим колапсом і явно не додавав гарного настрою. Ми собі навіть подумали, що жити дрогобичанам на полігоні не дуже приємно, але як патріоти Самбора вирішили, що нам їхнього сміття не треба… Уже львів’ян сяк-так рятуємо. Як довершення сміттєвої теми – зупинилися біля барикад, що їх спорудили мешканці Брониці на знак протесту проти дрогобицького непотребу. Редути вражають. Ми навіть зробили собі незабутні фото для історії… А потім була приємна зустріч… Ви не повірите, але зустрілися ще одні «брати». Павло Попович – батько відомого чемпіона світу з велоспорту Ярослава Поповича, їхав на велосипеді з одним зі своїх вихованців. Тут треба трохи екскурсу у минуле. Павло Михайлович завжди був аграрником і одного разу навіть керував колгоспом у рідному Калинові. Коли син сягнув висот на європейських велотрасах, батько так щиро «захворів» спортом, що почав тренувати юних велосипедистів у Дрогобичі, де свого часу тренувався Ярослав. Ось така цікава штука – виявляється, не батько синові «шматок хліба» дав, а син – батькові. До речі, Павло Михайлович старість обминув на ровері, зберігає спортивну статуру, а молодечого духу вистачило б на десяток молодиків. Нам було приємно почути похвалу на свою адресу від такого авторитета велоспорту як Павло Попович.
Оскільки у нас усе звикли вимірювати грішми, то мушу відповісти і на запитання, яке, мабуть, хвилює обивателя. У яку суму влетіли? Ну, якщо витратили на харчування 200 гривень на одного – то гора. Закупівлю велоспорядження до уваги не беремо, адже воно залишиться на роки. По трасах є всілякі кнайпи, магазинчики, кава – на автозаправках. То ж, ми себе балували смаколиками. Але задоволення, яке отримали, вартує значно більше. Наступного дня трохи зле було сидіти чи стояти, бо у нас м’язи наростали, але все це швидко минуло.
Юрій БАРНА.