При владі мед дають лизати?

Я вже трохи прожив на тому світі, у чомусь знаюся і розуміюся, але з кожним разом відкриваю для себе щось нове. Як, наприклад, перед виборами. Належу до того покоління, яке за будь-якої погоди ходить на вибори, щоб потім не нарікати на вибір. Але недавно приходить до мене хлопчина з сусіднього під’їзду, який балотується до влади, і просить, щоб за нього проголосувати. Я від несподіванки погодився, навіть не слухаючи, з якої він партії і яку програму має, бо знаю його батьків – звичайні прості трудяги.

А от кандидат… У школі вчився і поводився так, що бідолашна мама купу клопотів з ними наїлася, потім їздив у якесь ПТУ, чи технікум, потім заробітки. Ну, такий собі звичайний молодий самбірчанин. Потім взявся за політику. Але я не міг собі навіть думки допустити, що він буде балотуватися у міську раду, а якщо виберуть, то ще й нами керувати… Колись у депутати йшли  знані впливові та авторитетні люди. Я собі думаю, що влада – це не прохідний двір заради амбіцій – чи політичних, чи особистих, і ми повинні ретельно оцінювати тих, кого делегуємо. Бо таке враження, що у владу йдуть не працювати, а мед лизати…

Андрій МИКИТЯК.

Ми маємо знати, хто ховається за партійними списками

У неділю будемо обирати найближчу до себе місцеву владу. Обов’язково придивіться до людей, яких будете обирати, які, як велить теперішній закон, сховані за партійними списками. Але ми обираємо не партії чи їхніх київських очільників, а конкретних людей, з якими нам поруч жити, які будуть управляти місцевою господаркою і нашими громадами. Голосуючи за місцевих кандидатів, маємо провести своєрідну їх люстрацію. Дати оцінку тим, хто уже був при владі, і оцінити тих, які щойно йдуть. Оцінити за їхніми попередніми справами. Пригляньтеся до кандидатів, які йшли від одних партій, а тепер – від інших, до тих, хто, будучи при владі, встиг приватизувати шматок землі чи частину  будівлі. Не секрет, що з початком демократичних виборів, ті, які були при владі, навчилися лобіювати власні інтереси. І цей процес приводив в органи влади нечесних людей.

Згадую колишню історію ще часів народження нашої демократії – одні створювали Товариство української мови імені Шевченка, Народний Рух України, Самбірське товариство імені Володимира Кобільника, а інші стояли осторонь і кепкували та спостерігали, чи не почнеться зворотній відлік та реванш комуністів. Та коли збагнули, що у минуле повернення не буде, рвонули на передову, точніше, до того владного корита, щоб дерибанити свої міста і села, а заразом усю Україну. І за роки незалежності приватизували, мабуть, все, що можна було, на себе особисто чи близьких родичів. Ми нині маємо шанс, готуючись до  місцевих виборів, викинути на смітник історії хапуг та пройдисвітів і залучити до місцевого самоврядування  людей, не заплямованих минулим… А після Революції Гідності  маємо обирати у місцеві органи влади не тих, хто багато говорить чи має великі статки, а тих, які ділом доводять своє право представляти наші інтереси в органах влади.

Юрій САЙКА.

Тонни кольорової макулатури?

А я собі думав, що в Україні, та й у нас зокрема – бідося, грошей не вистачає. Та ні, щодня пхають у паркан по кілька партійних газет, у якій політики самі себе хвалять. Газети дорогі, кольорові і їх багато. Видно, грошей заради влади не шкода. Мій сусід твердить, що ліпше ці гроші воякам на сході віддати, а то вкладають їх немало заради того, щоб сподобатися. Треба було, каже, подобатися не перед виборами, а поміж виборами.

Микола ЗАРІЦЬКИЙ.