Прогнилі квадратні метри вчительки Людмили Білич згоріли

Як тільки отримав цього листа на електронну скриньку, кинув все і помчав на зустріч з міським головою Старого Самбора Ігорем Трухимом. У моїй уяві була страшна картина: в місті згоріла маленька квартира, бідолашна господиня зі сином-студентом сидять на згарищі і думають, як облаштувати біля міської «ратуші» намет, щоб там жити… А йде Великдень…

Людмила Білич, вчителька першої школи, розповіла про те, що її сусід, який, як ми збагнули, веде не зовсім правильний спосіб життя, вогнем знищив все, що вона нажила на педагогічну зарплату протягом 27 років і її мама… У жінки своя версія, чому почала горіти сусідова квартира, а заразом і її, – підпал. Проте, ми у це “чому” вмішуватися не будемо – не наша тема. Жінка нарікає, що пожежна машина якихось два кілометри їхала аж 45 хвилин… Цей факт нас прикро вразив, але, з’ясувалося, що акурат у той самий час горіла суха трава у гірській зоні Старосамбірщини і машини подалися туди. У райцентр їхали рятувальники з іншого закутка.… Бачите, якою дорогою буває ціна бездумного спалювання сухостою…

Пані Людмила підозрює, що сусід не буде відповідати, бо, за її словами, поліція вирішила, що це було “необережне поводження з вогнем”. На той час, коли я вникав у ситуацію, за словами мера Ігоря Трухима, ні поліція, ні пожежники своє ставлення до події ще не виказали. Проте, як твердить авторка листа, про яку необережність може йти мова, коли в квартирі сусіда вже майже 10 років не було ні електрики, ні газу? Від сигарети така сира квартира загорітися, мовляв, не могла…

Цитуємо далі листа: “Міський голова говорить, що ніякої допомоги у відбудові приміщення мені надати не може, та й не положено, бо я не весь час там проживала. А чи відомо пану Трухиму, що та квартира була у вкрай поганому стані: сирість, грибок. З квартири ще у 70-х роках були відселені люди. Громада міста знає, що я зверталася у різні органи влади для покращення житлових умов, понад 20 років знаходжуся на першочерговій черзі для покращення житлових умов.  Але ж ніякої допомоги не отримала, бо, за словами колишнього міського голови, я не працівниця міської ради. Міська рада має турбуватися тільки про своїх працівників, а мені квартиру повинен дати… директор школи. Тепер син навчається у ВНЗ, а я часто ночувала у друзів чи знайомих, а дні проводила в школі, щоб грибок до решти не зруйнував моє здоров’я. Робити капітальний ремонт на одну вчительську зарплату, маючи сина студента та  не маючи ніякої допомоги від батька дитини,  я не могла. Тому чекала, що син закінчить навчання, почне заробляти, а не тільки працювати на благо держави і міста за копійчану вчительську зарплату, то тоді зробимо ремонт. Тепер мені говорять згарище розібрати і вивезти на смітник. То виходить, на смітник треба вивезти і мене, і мого сина?.. І ще запитання до пана Трухима: чи дозволить він мені жити в наметі під міською радою, бо я більше не маю де подітися з сином?”

У цьому місці найбільш доречними будуть коментарі мера. Як тільки це сталося, в міськраді створили комісію, запросили пані Людмилу. Пригадали, що ще за попередньої влади тема цього помешкання у 27 квадратних метрів була на устах місцевих обивателів, і на шпальтах преси. Насправді, тоді дуже хотілося допомогти вчительці, яка, прийшовши у Старий Самбір за скеруванням вузу, так і не поліпшила як молодий спеціаліст житлових умов. Проблема дотягнулася аж до наших днів… Та ще й на біду і ті сирі квадратні метри згоріли. У міськраді жінці запропонували написати заяву на допомогу. Ігор Станіславович розповів, що з бюджету можуть виділити 10 тисяч гривень, яких для відбудови майже згорілого помешкання явно не вистачить. Якби пані Людмила, каже мер, мала бажання взятися за відбудову, то попри ті 10 тисяч (можна не на руки, а лише адресно на будматеріали), ще б випросили у лісівників трохи дерева, у будівельників – цементу чи цегли і усім миром відбудували б помешкання. Проте, твердить міський голова, пані Людмила хоче, щоб хтось їй все це зробив. Радий би вділити якусь квартиру для жінки та її сина, однак жодного вільного метра у місті нема і так званого державного будівництва у Старому Самборі не провадять. А ще мер додав, що останнім часом пані Білич не жила у цій квартирі, жила чи то у співмешканця, чи то у когось із друзів, а до квартири приходила час од часу. Більше того, коли померла мама пані Людмили, то її навіть з цієї квартири не ховали, а з іншого помешкання. Однак, навіть після смерті матері донька вчасно відкрила заповіт, але права власності на згорілу уже квартиру так і не виробила… Ще за мера Івана Грися, коли усі думали, як поліпшити житлові умові вчительці, їй дали план під забудову. Такий собі “бартер”: місто не може дати квартири, однак дає пляц – за житейською логікою, продати і відремонтувати квартиру. Проте, як з’ясувалося, пані Людмила за стільки років навіть не виробила державний акт на цю землю. Ми розуміємо, що є люди, які не люблять працювати з документами, але коли все це почули від міського голови, то може су-б’єктивно, але подумали про те, що у такій ситуації винною і крайньою буде… міська рада, яку зараз з усіх львівських чи столичних кабінетів будуть “нагинати”, аби поліпшувала умови життя вчительки. Мер хоче звернутися у вищі владні інстанції, щоб і ті долучилися до вирішення проблеми.

Коли члени комісії допитувалися у жінки, у кого вона зараз живе, то відповіла, що господар тієї хати начебто виїжджає на заробітки у Київ, а своє помешкання продає. Тому, за логікою, вона залишається без даху над головою. Ігор Станіславович додає, що можна було б вчительці хоч якось підтримувати квартиру у належному стані, а не чекати, що хтось щось зробить… А тепер взагалі сім’я опинилася біля “згорілого” корита. У цій прикрій історії нас найбільше переймає не те, що пані Людмила так і не змогла собі дати раду в житті з помешканням, а те, куди діватися її уже дорослому синові?

Не знаю, на скільки щиро сприймуть мою пропозицію старосамбіряни, але Людмила Білич – педагог, має бути шанованою в місті людиною, має мати багато вдячних та уже заможних випускників і, якби була воля громади та й сім’ї Білич загалом, то відбудувати 27 квадратних метрів – не така вже й велика проблема.

Роман ІВАНЧУК.