Психолог Анатолій Білінський – про газові платіжки, здоров’я немічних, інформаційне болото і пляшку з друзякою
Інколи трапляється так, що саме життя диктує психологічний стан людини. І що цікаво, останнім часом особливо, та й попередніх років, настрої земляків геть далекі від радості. Зрештою, подивіться на обличчя пішоходів, а відтак і на своє – втіхи обмаль. Чомусь часто чуємо такі незвідані досі слова «депресія», «безвихідь», «безнадія» і таке інше. А самбірський судмедексперт Богдан Лаптуха не так давно розповів нам, що великий відсоток сучасних суїцидів від того, що люди не бачать свого майбутнього, а, за його словами, отримуючи платіжки за комунальні послуги, лізуть у зашморг… Дратує почасти і те, що знайомі, вважаючи нас мудрими, мають свої житейські проблеми, просять поради, а порадити не маємо що, хоча свідомі іншого: таким розповідачам просто потрібні свіжі вуха… Ми вирішили, що тема актуальна і тому запросили до розмови нашого давнього приятеля, практичного психолога, самбірянина Анатолія Білінського…
-ПАНЕ Анатолію, давайте для початку розберемося з самим терміном «депресія», яке, на жаль, стає модним.
-Депресія – відчуття покинутості, непотрібності, невпевненості у завтрашньому дні. Якщо взяти мій досвід, то за останні 4-5 місяців до мене звернулося чотири клієнти пенсійного віку з подібними симптомами. Це люди старші, які вийшли на заслужений відпочинок, діти повиростали і роз’їхалися, а у них ще достатньо сил та енергії і не знають, куди її дівати. Не випадково у світі для таких людей існують «університети третього віку». Тобто, кожен може знайти собі заняття – вивчати комп’ютер, в’язати внукам шкарпетки, вишивати вишиванки і таке інше. У нас наразі цього нема. Якщо мешканець села ще має на подвір’ї якусь курку і кілька арів городу, які допомагають позбутися набридливих думок, то у містах люди віддані самі собі і «діагностують» для себе депресію… У таких ситуаціях я просто даю можливість людині глянути на себе збоку і знайти свій рецепт.
Тепер про так звану депресію людей середнього віку… Це те покоління, яке виховало у собі споживацькі якості. Точніше, їм привили це. Найперше, це люди, які мають сім’ї та дітей і стоїть питання їхньої ціннісної орієнтації. І якщо їхня цінність – сім’я, то це найперше – здоров’я, гарні стосунки в родині, а не машина, квартира і таке інше. Ще кілька слів про покоління, яке обговорюємо. Це вчорашні юнаки та дівчата, яким батьки малювали шлях з самого садочка: куди йти і що робити. Нині ж так побудований світ, що вони мають самі визначитися і знайти у цьому світі себе. Відповідальність дорослих – дати можливість дітям обирати, приймати рішення і нести за них відповідальність.
І нарешті про юне покоління – ті, кому нині під двадцять. Воно надзвичайно інше. І поки дорослі не побачать цієї «іншості» і не сприймуть її, це буде вічний конфлікт поколінь… Молодь уже набагато прагматичніша і вона, це не таємниця, готова виїжджати за кордон як на заробітки, так і на постійне місце проживання. І тоді перед нами, дорослими, стоїть питання: а що для них зробили, аби вони від нас не втікали, шукаючи прихистку в інших державах.
З будь-якої ситуації є вихід і в будь-якій ситуації є позитив, але тільки треба навчитися його бачити.
-Ми розповіли розлого про вікові причини депресії і, гадаємо, не претендуючи на істину, допомогли різним категоріям читачів себе упізнати. Давайте конкретніше. Сім’я отримує платіжки за комунальні послуги з великими сумами, бо субсидія виходить не всім. Що робити?
-З моєї точки зору, субсидія – це голка, на якій є наркотик. Нас привчають до безпорадності, а потім, даючи «гречку», легко маніпулюють нашою свідомістю. Я пригадую своїх бабусю-дідуся, які не сподівалися на власні пенсії, а жили за своїми статками та можливостями. Хоча розумію і те, що часи нині інакші і запити у людей більші. Тобто, маємо порівнювати себе, нинішніх, не з колишніми, а з тими, хто живе поруч, але за кордоном. Якщо ми хочемо жити комфортно, то маємо розраховувати на власні сили. Іншими словами, вовка ноги годують… У фінансовій безвиході найлегше сісти і скласти руки, а можна подумати, що робити, аби заробити. Дати собі відповідь на питання: а що я вмію… Банальний приклад: на кожному стовпі в Самборі є оголошення про потребу у продавцях. Нехай зарплата чи підзаробіток невеликі, але це хоч щось… А скільки пропозицій розбагатіти є в Інтернеті! Пробуйте, ризикуйте, шукайте і по-новому пізнавайте себе…
-Якщо у людини виникає патова ситуація і вона не може знайти вихід, до кого найкраще піти – до священика, до психолога чи знайти собі друзяку і пляшку та вилити йому душу?
-Відкидаю пляшку, хоча друзяка може бути, а у всьому іншому – до кого більше душа лежить, бо кожна з перерахованих вами категорій робить свою справу. Як психолог, певна річ, раджу йти до фахівця…
-Є люди, які, втративши здоров’я, не можуть лікуватися, не кажу уже, вилікуватися, бо тупо не мають грошей, а медицина занадто дорога. І психологічний стан від цього дуже страждає. Що робити?
-Хочете виграти у лотерею, купіть бодай квиток – можу говорити про цивілізовану страхову медицину, можу говорити про те, що кожна людина, будучи здоровою, має думати про старість та власні болячки, однак цьому кожен з нас має вчитися. Відчуття цієї потреби приходить не відразу… Я скажу те, що багатьом не сподобається, але ми маємо це знати. Колись давно у північних народів була традиція: якщо літній чи хворий чоловік відчував свій кінець, то для того, щоб не створювати проблеми родичам, йшов кудись у тундру помирати… Ви розумієте, про що кажу… Це дико звучить нині, але такою була правда життя. Людина брала на себе відповідальність за виживання роду, залишаючи йому ті статки, які б пішли на його старече утримання чи лікування… Є ситуації, коли людина, відчуваючи, що так чи інакше через хворобу помре, то не хоче створювати зайвий клопіт сім’ї і сама собі на рівні підсвідомості дає установку на смерть, яка згодом виходить на свідомий рівень – відмовляється лікуватися, їсти і так далі…
-Відомо, що депресіям сприяє й інформаційне поле. Увімкніть телевізор, Інтернет чи будь-який засіб масової інформації і на вас поллється злива негативу – убили, обікрали, зґвалтували, загинули в аваріях, щось вибухнуло, щось затопило і, нарешті, війна не закінчується. Що робиться з людиною після такого «вінегрету» щоденних новин?
-Вимкніть телевізор, не вмикайте Інтернет… Один з елементів гібридної війни – інформація. Люди, які несуть новини в маси, мусять мати високий професійний рівень. Як новину подають, на що роблять акценти, так її і сприймуть. І завжди варто пам’ятати про те, як наше слово відгукнеться у головах, серцях і душах споживача.
-Дозвольте як професійному журналісту своє вузько професійне питання. Ви, крім того, що психолог, ще й відомий у Самборі громадський діяч. Розкажіть мені позитивну самбірську новину останнього тижня, від якої люди не падали б у депресію…
-Я навчився розділяти у собі практичного психолога, громадського діяча, гендляра на базарі, чоловіка, батька, зятя… Маю велике задоволення останніх кілька тижнів від того, що готую концерт під назвою «Волонтери – душа народу» до Дня волонтера. Маю честь стрічатися з великою кількістю людей і отримую від того велике задоволення. Таким чином я сам себе, як незабутній барон Мюнхаузен, за чуба витягаю з інформаційного болота чи депресії.
-Останні події на східному фронті перелякали людей так, що вони уже не думають про «євробляхи», комунальні послуги, слизькі дороги і таке інше. Чи не у кожного на устах питання: що буде далі? Я розумію, що це не зовсім ваша тема як психолога, однак спробуйте знайти такі слова, які б заспокоїли нерви обивателя.
-Як психолог-волонтер постійно спілкуюся і з воїнами, і з сім’ями загиблих, переселенцями і навіть з тими, які були в полоні. І особисто для себе чітко визначився у пріоритетах: хочеш мати державу, закоти рукави і працюй, роби що можеш. Хочу порадити людям простий рецепт: якщо ви не дуже розумієтеся на чомусь, зокрема, на війні, то не накручуйте самі себе і не домислюйте нічого. Просто живіть! Я б порадив кожному шукати у своїх друзях, співрозмовниках те товариство, яке не нарікає, а розповідає анекдоти і сміється. Повірте, з такими вам буде легше і простіше…
Роман ІВАНЧУК.