П’ятдесят (у)років десятої школи

SambirWZ
161

П’ятдесят (у)років десятої школи

1 вересня Самбірська СШ №10 відзначила піввіковий ювілей. Рідна школа… Маю за обов’язок та честь щось добре про неї сказати, віддавши борг за те, що вчила… Гадав собі, що разом з нинішньою директоркою Любою Мосійчук зі скрижалів історії витягнемо 50 цифр, які б найліпше характеризували нашу школу. Скажімо, скільки учнів пішло у світи широкі, скільки вчителів працювало і працюють досі, скільки “золотих” медалей було, зрештою, скільки уроків за 50 років провели у стінах закладу. Але з’ясувалося, що знайти півсотні таких фактів непросто. І я вирішив піти простішим шляхом та згадати собі та іншим давнім випускникам те, що вважаю знаковим.

На моїй пам’яті, тут завжди працювали сильні педагоги. І, повірте, можу розповідати багато і про кожного, бо всі вони, так чи інакше, залишили свій слід у нашій долі. Хоча, мушу визнати і те, що рідна школа з її предметами та вимогливими вчителями відбирала купу нервів… Може це не пасує, але скажу: коли закінчував третій клас, то вчителька сказала: напишеш контрольну з “Природи” на “відмінно”, будеш мати річну оцінку – “четвірку”… Я дуже постарався, написав найкраще, але у табель мені все одно поставила “трійку”. Може забула обіцянку? Але це для мене стало більшим уроком, ніж сама “Природа”, бо чи не вперше відчув, що існує на світі білому несправедливість, а вчителька може не завжди дотриматися слова. З тієї “трійки” минуло стільки літ, а вона чомусь з голови не вивітрюється. Хоча урок про те, що несправедливість буває, як і багато інших житейських уроків, я отримав саме у школі. Вони виявилися вчасними і корисними…

Сказати, що я був дуже вправним учнем, не можу. І так само, як інші, завдавав клопоту. Ніколи не забуду, як у шостому класі разом з другом на валах біля школи повиривав зі щоденника сторінки з поганими оцінками. Друг малював собі і мені “п’ятірки”, а я умів “досконало” підробляти підписи вчителів. Вся наша темна справа стала надбанням, бо Ніна Іванівна Стайоха не побачила тих двійок, які наставила у щоденнику приятеля, і засумнівалася у “якості” власного підпису. До школи викликали батьків і під час того, як мені вичитували мораль, класний керівник Клавдія Федорівна Савченко, яка була для нас щирою опікункою, обіцяла, що коли буду чинити погано, то відправлять у Лаврів у школу для недорозвинутих дітей… Мене така перспектива не влаштовувала… Це був добрий урок на ставлення до своїх обов’язків і з приводу того, що будь-який обман рано чи пізно вилізе… А ще у школі не любив фізкультури, яку викладали Сергій Михайлович Демочко, Орест Теодорович Вахняк, Василь Федорович Славич, бо, хоч вони і хороші люди, але я ніколи не вважав себе спортсменом. Непросто лізли мені у голову і точні науки. Марія Михайлівна Малінська дуже щиро викладала свою алгебру, а я не розумів, навіщо вона мені потрібна разом з її теоремами, які уже давно кимось доведені. Інколи формулами перед контрольною списував усю руку аж до ліктя. Ірина Іванівна Лазор уміло викладала хімію, а я ніяк не міг стулити до купочки своє: якщо вода – це вода, то при чому тут “аш два о”. У фізиці, яку викладав Дмитро Михайлович Лисович, зупинився десь на рівні “дифузії”… Ще й нині важко грамотно пояснити комусь, чому ровер на двох колесах і не падає… Я з великою приємністю згадую Тамару Михайлівну Городиську, яка навчила мене вимовляти слово “тейбел”. Пригадую, і хочу щоб ви пригадали, добрих вчителів Євгенію Володимирівну Ковальчук, Анастасію Андріївну Фещак, Ніну Борисівну Баришеву, Віру Яківну та Олександра Івановича Куликів, Віру Сергіївну Яремко, Анатолія Васильовича Михайлика, Надію Федорівну Мельник, Надію Олексіївну Осідач, Інну Григорівну Хоп’як, Марію Василівну Носовську, Людмилу Олексіївну Деркач, Омеляна Дмитровича Гумегу, Данила Йосиповича Вайнтробу, Любомиру Олексіївну Городницьку, Степанію Миколаївну Муль, Катерину Іллінічну Баранецьку, бібліотекаря Дарію Онуфріївну Головач і Олександру Володимирівну Цап, яка силою затягнула мене на групу продовженого дня. І всі покоління випускників десятої школи пам’ятають Катерину Василівну Сюму, до якої ми бігали міряти температуру перед контрольною. Нехай не ображаються ті, кого забув, бо пам’ять теж вічною не буває. От кого точно не пам’ятаю за прізвищем, то Ніну Тимофіївну, яка на кухні в часі перерви могла на одну руку вмістити п’ять порожніх тарілок і на них накладати бульбу. Я пам’ятаю Марію Вікторівну – центрову прибиральницю, яка усіх нас зустрічала вранці у вестибюлі, а потім проводжала, може й із криками, та секретаря директора Лізу Омелянівну (теж не пригадую прізвища)…

Насправді, не все так було у мене зле, я просто завчасу розрізнив ті предмети, які мені потрібні будуть, і ті, без яких успішно обходжуся досі. Особливу увагу мушу приділити Валентині Степанівні Цалковській. Нема такого випускника десятої школи тих років, який би не пройшов “через неї”. Вона настільки фанатично була віддана своїй історії, що предмет мусили знати всі. Це, звісно, наприкінці сімдесятих була комуністична історія, бо іншої не викладали, але я ще донедавна пам’ятав “Другий з’їзд РСДРП”. А коли прийшов вчитися в університет, то ця ж історія давалася мені напрочуд легко. У Валентини Степанівни була звичка за один урок підняти багатьох і, коли хтось чогось недовчив, вона ставила у журнал одиницю – маленьку таку паличку, яку легко було перетворити на будь-яку іншу оцінку. Причому, слово “одиниця” у неї розпочиналося з букви “а” і кожен, хто її заробив, мусив здати тему. А ще вона створила на третьому поверсі Ленінський зал – щось типу музею, і щиро цим пишалася. Пригадую, хтось у вухо Леніна запхав луску зі “сємочки” – то було щось страшне… Попри все, Валентина Степанівна, як і усі інші педагоги школи, нікому з випускників не псувала табелі та атестати поганими оцінками. Валентина Степанівна, здається, так і зосталася при своїх поглядах на життя, хоча у цій же школі, наприклад, працював завучем спочатку товариш, а потім пан, який заходив у молодший клас і перевіряв, чи всі діти мають червоні, піонерські галстуки, а у дні релігійних свят зганяв нас до школи, щоб ми паски не їли. Коли ж настали демократичні часи, він був чи не першим патріотом… Я так і не збагнув, коли він був правдивим: тоді, чи потім… І таких історій, які припідносили нам життєві уроки, було немало.

На жаль, багато з тих, хто вчив нас жити, уже пішли у Вічність… Дуже шкодую за ними, бо це була когорта людей, які чесно працювали, віддавали себе нам, раділи чи печалилися нами. Це були скромні люди, які не наживали собі машин, дорогих хат, а інколи в одних білих чоботах чи в єдиному синьому сарафані, ходили багато літ… Боже упаси, нічим не дорікаю педагогам нинішнім, і вірю, що вони так само талановиті, щирі, добрі і сповна віддають себе дітям. Знаєте, інколи думаю, що вчитель – це не професія, це якесь хронічне “захворювання”, яке ніколи не виліковується. Особливо співчуваю директорам, бо вони керують найбільшими у місті колективами. Це ж тільки уявити: багато вчителів, учнів та їхніх батьків – ціла армія! І все це – Школа. Не можу не згадати, що моєю десятою керували Іван Йосипович Ковико, якого чомусь називали “Бублик”, Богдан Дмитрович Борис, а тепер – Любов Миколаївна Мосійчук. Плинність директорських кадрів невисока, а це свідчення стабільності.

Завтра – 50-річчя десятої школи. Вчителі, це точно знаю, сумлінно готуються. Прийдуть педагоги, які давно уже на пенсії, і конче захочуть побачити своїх випускників, які давно стали дідусями, бабусями, татами, мамами, а тепер приводять у рідну школу своїх внуків і дітей. Прийдіть усі, хто родом з нашої школи, і разом зануримося у такий далекий і такий близький світ нашого дитинства.

Роман ІВАНЧУК.

Випускник 10-А класу Самбірської середньої школи №10 зразка 1980 року.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар