Рудківщина має свого Шведу – і цим все сказано…
І нарешті, ще один «ювілейний» матеріал до газети, але тепер про самого Володимира Шведу. У нього п’ятдесят! Готуючи цю публікацію і подорожуючи по Задністрянах та Сусоловах, мав намір вивідати у нього щось цікаве про його життя, бо чоловік на Самбірщині знаний. Натомість петляли тими селами взад-вперед, бо ювіляр вимірював своєю автівкою той кілометраж поганих доріг, які треба цьогоріч ремонтувати. Так і робив: засікав цифри на спідометрі. А потім коментував: тут треба суцільний асфальт, тут можна хіба підсипати, а тут, чи бач, дорога ще збереглася… І так увесь час…
Заразом ми нагадали йому про дорогу в інший від Рудок бік – Никловичі. Це той шлях, який депутат обласної ради Володимир Шведа взяв під свою особисту опіку і з року у рік потрохи вибиває гроші на ремонт. Так шматочками і «пробивають» шлях. Зробити все і відразу при дуже поганих дорогах у всій області, неможливо. А от коли я вже розгорнув блокнот, аби щось видатне написати, пан Володимир знітився, втратив дар мови… Таке відчуття, що говорити про когось йому значно простіше. Тим не менше, як я собі міркую, він син знаменитого кооператора Богдана Шведи – колишнього голови Рудківського споживчого товариства. Людина впливова і заможна, тому і доля сина, здається, була написана заздалегідь. Закінчив школу у рідному містечку, а потім подався в Луганський медінститут. Чому так далеко? Та тому, що там вступити було простіше, ближні університети занадто дорогі – навіть сім’я Шведів не двигнула б… До речі, багато років після того, коли розпочалася війна, пан Володимир у складі волонтерської групи народного депутата України Ярослава Дубневича був на Луганщині. Каже, душа крається від побаченого і це уже не той Донбас, який був колись… А був начебто рідним. І хочеться, щоб так і залишився… Лікаря з пана Шведи не вийшло. Ну, так буває. Знайшов своє призначення у торгівлі – все ж батьківські гени передаються. На той час тато мав уже поважний вік, а торгову мережу треба було комусь передавати. От Володимир Богданович і підібрав родинну традицію. Ми не будемо переповідати, скільки магазинів у його торговій мережі, скільки працівників і які податки платить, бо це, хоч і характеризує керівника, але до ювілею не конче тичеться. Скажу просто: біля Шведи, чоловіка заможного, ще ніхто не пропав…
Для мене зажди була загадкою така ситуація: люди йдуть у депутати, приміром, для того, щоб розбагатіти – ну, не будемо сором’язливо опускати очі від цієї фрази. А от навіщо влада багатому, чесно, не знаю. Так ось, будучи успішним підприємцем, Володимир Шведа подався спочатку у районну раду, потім в обласну. В області це його перша каденція і, не виключено, не остання. Не можу твердити, що відповідь мене вразила, бо вона надто стандартна, але відповів: дуже хочеться, аби край, в якому живеш, був кращим, аби людям жилося легше, аби вони мали захисника своїх інтересів. А закінчив тим, з чого ми розпочинали: депутатство в області статків не приносить, радше навпаки – постійні витрати, купа нервів і маса проблем, причому не власних, а чужих. Робочий день у Володимира Богдановича розпочинається, як правило, не з виробничої наради, а з черги земляків, у яких виникають непередбачувані ситуації.
І насамкінець… З власного і багаторічного досвіду знаю, що Рудківська округа вічно славилася привітністю і тамтешнім товариством керівників-однодумців. Як тільки хтось з райцентру опинявся у когось в гостях, то вмить звідкись бралися усі інші начальники. Так би мовити, гуртувалися… І приємно згадати нині Михайла Лабая, Григорія Якиміва, Ігоря Гриника, Леоніда Завійського, Галину Тимкович, Ігоря Тимковича, Богдана Шведу, Ірину Гнип, Романа Тисовського та багатьох інших. Отож, коли тепер хтось приїжджає з райцентру у Рудки, то збираються біля Володимира Шведи…
Роман ІВАНЧУК.