Рік без Володимира Горбового
Добре пам’ятаю той ранок – 4 вересня 2014 року. Мені зателефонували зі Старого Самбора і сповістили страшну новину – помер Володимир Іванович Горбовий. У це несила було повірити, бо ще напередодні розмовляв з ним. Виявляється, напередодні він був у Львові, зустрічався з багатьма друзями і до багатьох телефонував. Чи відчував щось лихе?..
Після того дзвінка я ще довго не міг оговтатися і не брав на себе мужності з’ясовувати, чи це правда. Бо мені так хотілося, аби той дзвінок був помилкою. Та ба, зателефонував з поганою звісткою син Володимира Івановича Святослав…
Може перебільшую, але на моїй пам’яті такого велелюдного похорону давно не було. Кажуть, якби людина за життя побачила власний похорон, то жила б зовсім інакше. Я думаю, Володимир Іванович прожив своє життя так, що заслужив сотень людей, які прийшли провести його в останню дорогу… А потім я ще довго не міг звикнути до того, що Володимира Івановича нема. Знаєте, він хворів, але всі уже так звикли до його недуг, що ніхто й подумати не міг, що життя так рано обірветься…
Ми прожили рік без Горбового… Не хочу нікого образити, але з відходом у вічність лише однієї людини район дуже багато втратив. Втратив ті починання, які впровадив Володимир Іванович, втратив гарні ідеї, з’явилося десятки запитань, на які тільки він міг дати відповіді. Навіть ті, які визнавали його колись своїм опонентом, тепер зізнаються: його не вистачає, його, на жаль, ніхто не замінив… І вір після того, що незамінимих людей не буває…
Давайте завтра, 4 вересня, щирою молитвою пом’янемо Володимира Івановича Горбового. Думаю, це буде багатотисячний “Отче наш”…
Роман ІВАНЧУК.