Самбір і Самбірщина завжди приваблювали до себе своєю красою, географічним розміщенням, багатою історією, загадковими легендами та переказами, які, на жаль, не всі дійшли до нас. Автор цієї брошури зібрав і впорядкував перекази та легенди з різних українських та польських джерел, які стосуються Самбора та Самбірського району.
Зібрав Василь СЕМЧИШИН.
Назва міста.
Наш старовинний Самбір мав ще назви: Погонич, Самбір-Погонич, Новий Самбір, Нове місто.
Городище Погонич було розташоване у злитті рік Стрв’яжа (Стривігор) і Дністра. Можливо, назва Погонич походить від застосування тут нагінного полювання на великих копитних тварин, яких заганяли в кут між ріками і тут їх вбивали.
Друга версія назви Погонич – від слів „поганяти”, „супроводжувати” запряжених або нав’ючених коней чи інших тварин.
Назва Новий Самбір, Нове місто закріпилася за городищем Погонич після того, як у 1241 році татарська орда спалила давній княжий город Самбір, теперішній Старий Самбір, і частина його мешканців поселилася в Погоничі. Вони розбудували його і стали називати Новим Самбором або Новим Містом, а пізніше – Самбором. За колишнім спаленим Самбором закріпилася назва Старе місто, пізніше Старий Самбір.
Щодо назви міста існує декілька переказів. Найбільш відома версія пояснення назви Самбір від словосполучення „самі бори”, бо в цій місцевості росли непрохідні ліси-бори. Виводять назву Самбір і від назви кущової верби (лози) з червоним пруттям, що росла в гаях над ріками. Пов’язують назву міста і від особливих природних утворень – піщано-кам’янистих осипищ (рінь)-суборів, у давнішній вимові самборів, які були вздовж тутешніх рік. Можливо, назва міста Самбір походить і від чоловічого старослов’янського імені „Самбор”. В історії знані імена Самбір I син Судислава, який видав у Гданську грамоту у 1178 році.
Є ще й інші перекази про походження назви міста Самбір:
– від назви племені „саборів”, яке кочувало по Галичині в IV столітті;
– від старослов’янського слова „сабор”, тобто з’їзд, собор, або від церковного свята Собору Пресвятої Богородиці (другий день після Різдва), бо є багато місцевостей на Русі, які отримали свою назву від церковних свят (Спас, Преображенськ);
– від слів „сам боротися”, бо місто розташоване на важливому торговельному шляху і мало завдання обороняти край від нападу ворогів.
Є версія походження назви міста Самбір від кельтського слова „самбора”, що значить „тиша”, подібно як назва ріки Дністер, а по кельтськи Дан-істер, означає „прудка вода”.
Можна знайти і версію походження назви міста Самбір від старослов’янських коренів „сам” і „бор”, що означало злиття, стікання, бо тут зливалися важливі торговельні шляхи.
Можна ще навести версію назви міста Самбір від санскритської назви „Самбір” – червоний олень.
Топоніми Самбір, Самбор зустрічаються на території Західної Європи, Балкан і інше. Так, в Сумській області, біля Конотопа, є села з назвою Великий Самбір і Малий Самбір. У Тернопільській області частина села Чернігова Руського називається Самборівкою. У Мозирському районі (Білорусія) є поселення Самбор, колишнє Кімберівка, а в Сандомирському районі (Польща) є річка Самбірська, або Горичанка, яка впадає до Вісли.
Не тільки Погонич, а й Сідлище
У краєзнавчій літературі згадується, що місто Самбір розміщене на місці, де колись було поселення-городище Погонич. Але не згадується стародавнє укріплене поселення Сідлище, або Селище чи Старе Селище.
В історії згадується Погонич зі Старим Селищем. Це означає, що Селище було давніше від Погонича. Старе Селище і Погонич, ймовірно, розташовувалися на лівому березі Дністра.
Біженці зі зруйнованого татарами у 1241 році Самбора, себто теперішнього Старого Самбора, втекли до укріпленого замку, який згадується як Селище, або Сідлище, а біля нього, внизу, на південь і захід розгорнулася велика оселя Погонич. Нові поселенці осіли на вільних землях вздовж берегів потоку Дубрівки і Малинівки, тобто на схід і на північ Погонича й Селища. Поселенці, а це багаті купці та ремісники, селилися громадами. Ткачі, наприклад, оселилися вздовж потоку Дубрівки – від них і походить назва вулиці Ткацька, яку на початку XX століття перейменовано на Коперніка. Свою нову оселю, де біженці стали жити великою громадою, назвали Новим Самбором.
Погонич, як на ті часи, був одним з великих осель, зараховувався вже до малих міст, але не він був укріплений, бо укріпленим було Старе Селище, що було поблизу. У Погоничі розвивалася торгівля та різні ремесла, бо місто мало охорону сильного й укріпленого Старого Селища з княжим замком. Жителі Погонича були спокійні за своє майно і своє майбутнє.
Площа Ринок
Вона називається так тому, що тут з давніх давен провадили торгівлю. Така площа була і в Погоничі. Після надання містечкові Магдебурзького права 13 грудня 1390 року, Спитко за згодою взявся до розбудови площі. За планом, вона мала форму чотирикутника, розміром 140 x 182,5 м. Площа розміщена на узвишші 305 метрів над рівнем моря. Польські джерела приписують Спиткові розпланування площі. Але Спитко був полководцем, і йому нікому було займатися планами будови Самбора.
Управління і оборона подільського князівства, яке межувало з ординським степом, не давало таких можливостей. Але необхідність укріплення подільських замків, на які претендували Литва, Орда та Угри, і де знайшов притулок останній подільський князь Федір Корятович, дають підставу допускати наявність в оточенні Спитка архітектора, спеціаліста з оборонних споруд і планування міст. Цьому невідомому архітектору, ймовірно, і належить честь планування самбірського ринку. Раніше на перехресті вулиць була квадратна площа, по боках якої були дерев’яні будинки. Для розбудови нової площі, Спитко сконфіскував усі будинки, що стояли у промірі квадрата на вулицях, а мешканців прогнав на інші вулички. Господарями старих домів були українці. Спитко заборонив русинам (українцям) мешкати чи ставити будинки в прямокутнику Ринку.
На площі з одного боку ратуші стояв стовп ганьби, під яким виставлялися осуджені на публічний огляд, з другого боку ратуші виставляли міську вагу під час ярмарків і торгів для контролю ваги товарів самбірських та приїжджих купців.
Міська ратуша
До XVI століття ратуша була не посеред площі, а там, де тепер училище культури. Це була будова із міцного дерева. На початку XVI століття у центрі площі Ринок споруджено мурований одноповерховий будинок ратуші з великими льохами-камерами та підземеллям для в’язнів. У 1637 році ратуша згоріла, залишилися лише камери і льохи. У 1668 році на старих фундаментах споруджено нову муровану двоповерхову ратушу з вежею, висотою 38 м. На вежі у 1885 році встановлено годинник, закуплений у Празі (перший годинник було встановлено у 1670 р.). На чотиригранній вежі є балкон для сторожі, яка слідкувала, чи не виникли у місті пожежі. На шпилі вежі, на залізному стрижні, було поміщено герб міста – олень на бігу зі стрілою в шиї. Цей герб затвердив місту австрійський цісар Йосиф II у 1788 році з умовою, що до нього поруч примістять ще герб австрійський – двоголовий чорний орел. На початку XX століття пропольська міська рада примістила ще польського білого орла. У 1939 році радянська влада скинула з вежі всі три герби, а замість них вивісила п’ятикутну червону зірку. З південного боку, нижче годинника, в ніші була ікона Пречистої Діви Марії, мальована на мідній блясі у 1877 році. Колись на цьому місці був образ Пречистої, який подарував містові у 1660 році місіонер В.Дудкевич. У 1995 році в нішах з південного боку було встановлено фігуру Божої Матері, а нижче – державний герб-Тризуб.
Вежа ратуші представляє три яруси, на чотириграннику споруджено восьмигранник менших розмірів, а на ньому ще менший восьмигранник, спорудженні у 1670 р.
У 1844 році проведено реконструкцію ратуші. Добудовані вхідні портики (портали) і змінено місце входу, замість з південного боку влаштовано вхід зі сходу.
Над колишніми вхідними дверми з півдня є фриз з барельєфами голів – постатей з XVI ст. в коронах.
Підземелля
Підземна забудова міста в давнину була значно розвиненіша від надземної. Склепінчасті пивниці, в яких розташовувалися склади товарів для ринку, сягали двох-трьох, а в окремих місцях навіть чотирьох ярусів вглиб і поширювалися за межі будинків під площу та вулиці. У таких відсіках пивниць влаштовувалися вантажні люки для подачі товарів. Підземні складські квартали з’єднувалися між собою проходами, які вели також під ратушу, костел. Можливо, вони виходили за межі міських укріплень, виконуючи таким чином і оборонну функцію.
Підземне царство, у значній мірі, збереглося до сьогодні, але доступ до нього обмежений (потрібні дослідження).
Легенди про існування підземних комунікацій у місті давно побутують у мешканців міста. Фрагмент підземних тунелів було виявлено на початку 80-х років при прокладці водопроводу між вулицями Б.Хмельницького і Міцкевича (біля крамниці „Насіння”).
Під час ремонту будинку на роздоріжжі вулиць І.Мазепи і Сагайдачного у 2001 році і переобладнанні підземелля під зал ресторану „Львівська брама” виявлено підземний тунель (його залишили для огляду). Археологи говорять, що це частина стародавніх підземних тунелів, якими були пов’язані стратегічно важливі об’єкти у місті (ратуша, костел, замок). Фахівці стверджують, що, судячи з характеру цегляної кладки, тунель збудований у XVII або навіть XVI століттях. У краєзнавчій літературі є перекази про підземелля старих споруд.
Новий Самбірський замок з палатою був великою спорудою, стіни його були з грубого дубового дерева на мурованих кам’яних фундаментах з високим цоколем. В ньому були підземелля, в яких розміщалася скарбниця і в’язниця. У підвалі ратуші були кімнати для тортур, дві в’язничні камери і кімната міського ката, який одночасно був лікарем і аптекарем.
Будинок плебанії при вулиці Єдлінського (тепер музей „Бойківщина”) мав підземелля, що сполучалося з костелом і ратушею. У підземеллях церкви Різдва Пресвятої Богородиці під вівтарем покояться тлінні останки фундаторів церкви Іллі і Олени Комарницьких (власників багатьох сіл з осідком в Радловичах), їхньої дочки Софії та єпископа Атанасія Шептицького.
На старому цвинтарі (вул. І.Франка), заснованому у 1705 році і закритому у 1899 році, багата польська родина Спаускіх у XVIII ст. вибудувала муровану круглу каплицю, в підземеллях якої ховали багатих самбірян. У 1931-1932 рр. якісь вандали розбили підземелля, де лежали кості померлих у цинкових трунах. Труни розбили на куски і продали на брухт. Більшовицька влада влаштувала у каплиці буфет, а на старому цвинтарі парк відпочинку молоді. Тепер там споруджується собор св. Покрови.
У 1905-1906 роках по середині нового цвинтаря (вул. Бісківська) побудовано велику каплицю (тепер у ній церква православної громади Московського патріархату). У підземеллях каплиці є поодинокі гробівці. Там поховано у 1907 р. пароха о. Лева Щавинського.
Кривава брама, жовта вулиця, площа „Під білим конем”
Одна із п’яти брам в оборонних мурах міста називалася Кривавою. Ця брама була навпроти колишнього Бернардинського монастиря біля Водної брами. Браму назвали кривавою тому, що через неї виводили засуджених на вигнання з міста і при цьому їх били прутами (різками) до крові.
Через криваву браму виводили також і засуджених на страту. Їх вели до місця страти – „на шибеницю, що була на Бліху, поблизу Дністра, біля шпиталю”. Пізніше на цьому місці висипали могилу, яку називають „козацькою” (кут вулиць Шпитальної і Грушевського).
Жовтою вулицею у Самборі називали у XVI – XVII ст. вулицю біля костелу. Пізніше її називали – Ягелонською, потім Фарною, за радянських часів (1945 р.) – О.Пушкіна, а від 26.05.1997р. -.П.Сагайдачного. А жовтою її називали тому, що під час дощів з площі Ринок вулицею спливала жовта брудна вода до Млинівки.
На місці сьогоднішнього скверу ім..Б.Хмельницького у XVI – XVII ст. була площа „Торговиця”, де торгували худобою. З другого боку торговиці, де тепер центральна бібліотека (вул.Шевченка, 28) була невелика площа, звана „Під білим каменем”. Назва площі, можливо, походить від того, що тут запивали „могорич” після покупки коня. Продавець з покупцем пригощувалися під конем. Можливо, там був шинок „Під білим каменем”.
Вулиці: Каналова, Лукова, Віденська
У ХVIIст. Каналовою вулицею називалася теперішня вул. Котляревського. Каналовою було названо тому, що вздовж вулиці проходив центральний міський канал. У XVIII – XIXст. цю вулицю називали Старопоштовою, бо тут було приміщення пошти. В перших роках XX ст. польський уряд перейменував вулицю іменем короля С.Баторого.
Луковою у XVст. називалася частина теперішньої вул. ім. Січових Стрільців (від 28.09.1990 р.); від вулиці Коперніка до гімназії, (до вул. Котляревського), а далі до площі Торговиця (вул. Січових Стрільців і вул. Бачинських) вулиця мала назву Зеленої. Польський уряд об’єднав вулиці Лукову і Зелену і назвав ім. короля Яна Собєського. За радянських часів (від 1945 р.) вулиця мала назву Леніна.
Теперішня вул. ім. Т.Шевченка мала декілька назв. У XVI – XVII ст. ця вулиця називалася Домініканською, від монастиря Домініканів, який був на місці, де тепер медучилище. У 1875 р. австрійський уряд помістив у монастирі військову частину, а від 1806 тут був шпиталь. Тому вулицю назвали Шпитальна. Через якийсь час вона отримала назву Віденська.
Наприкінці XIX ст. вулицю Віденську перейменували на вул. ім. Спитка з Мельштина. За радянських часів (1945 р.) вулицю називали Перемиською, пізніше – іменем першої жінки космонавта – Валентини Терешкової.
Козацька могила
Могила знаходиться біля центральної районної лікарні, між вулицями Шпитальною і Грушевського. Колись цю могилу називали ще „Трійцею” (від плити з барельєфом св. Трійці). У давнину тут проходив шлях з Погонича через брід на Дністрі до Угерець і далі на Уріж – Підбуж – Тур’є, потім він з’єднувався з головним, так званим „Руським путьом”.
У Погоничі – Селищі був дерев’яний замок, який спалили татари у 1498 р. У 1530 р. було споруджено великий мурований замок при угорському тракті поблизу Дністра. На цьому місці тепер центральна лікарня. За валами з південного боку замку було місце страти злочинців та інших неугодних королівській знаті людей.
На цьому місці значно раніше (дата не відома) була висипана могила, можливо в пам’ять про місце страти народних месників – опришків Івана Макара, Василя Хархота і Лаврентія Прендоху у 1674 р. Легенда про страту народних месників передавалася з покоління у покоління, тому на цьому місці за австрійських часів хтось поставив хрест, а згодом висипали могилу, яку увінчали капличкою з хрестом.
Згідно з переказом, могилу висипало якесь військо шапками. Це був, очевидно, відгук історії, як колись козаки насипали шапками могили своїм побратимам. Це могло бути в 1848 – 1850 рр., коли в Австро-Угорській імперії виникла революція і у Львові утворилася Головна Руська Рада, а у повітах – Народні Ради, в тому числі Самбірська Народна Рада, тоді тут були сформовані самбірська національна гвардія і батальйон стрільців з довколишніх селян. Напевне самбірські гвардійці і стрільці могли висипати цю могилу.
Пам’ятник на могилі представляв собою квадратний обеліск на стінах якого були барельєфи із зображеннями святих. Завершував споруду ажурний металевий хрест. За радянської влади хрест і плити з барельєфами були вивезено на цвинтар і там вони зникли. Могилу почали розкопувати, але хтось написав про це до Києва і звідти прийшла заборона. 15 жовтня 1995 р. посвячено відновлену могилу.
Страта народних месників
Коли козаки Хмельницького залишили Галичину, галицькі повстанці пішли в ліси і продовжували боротьбу проти польських панів. Так виник народний рух, який назвали опришківський. Були опришки–месники і на Самбірщині. У 1674 р. польські гайдуки упіймали повстанців Івана Макара, Лаврентія Прендоху – мешканців передмістя Самбора, а також Василя Хархота з села Гусного, що на Турківщині. Їх стратили прилюдно на „місці страти”, де тепер козацька могила (вул.Шпитальна).. Це місце називали ще „Старі Шибениці”.
Олександр Кучера в монографії „Самборщизна” так описує страту трьох месників-опришків. „…у 1674 році публічно страчено злодія і розбійника Василя Хархота з Гусного через відрубання мечем голови, четвертування після смерті, та виставлення останків на пострах всяким злодіям. Четвертовані останки довго висіли на шибеницях в різних місцях. Подібним способом страчено багатократного мордівника Лаврентія Превдоху та Івана Макара, передміщан.”. До слова сказати, тродійшня окупаційна влада аж ніяк не визнавала наших українців героїв, а називала їх не інакше як злодіями, мордівниками, бандитами.
Розстріл в тюрмі
В Самбірській тюрмі енкаведисти почали розстрілювати в’язнів у травні 1940 року і продовжували до 28 червня 1941 року. Спочатку розстрілювали у пивницях тюрми і ночами вивозили на лівий берег Дністра і там закопували по 100-120 трупів. Скільки було таких могил, невідомо, бо їх зрівнювали з землею – маскували. Знайдено лише одну таку яму, в якій було зарито 117 жертв. Місце цього захоронення показав чекіст – шофер НКВД „Сташек”, який не втік з тюремниками. Він розповів, що машиною вивозив розстріляних на берег Дністра, а там інші в’язні заривали їх в землю. А щоб не залишалися свідки, їх також розстрілювали. Коли відкрили цю яму, то трупи були у повному розкладі, й лікар не дозволив перевозити їх на цвинтар. Одного розстріляного впізнала родина і забрала до Купнович, а 116 – перенесено в нову глибшу могилу за 20 метрів від ріки. Там висипана велика могила і встановлено березовий хрест. У 1964 році їх перепоховано на цвинтар, де у 1989 році була висипана могила, поставлено березовий хрест. 18 листопада 2001 року могилу впорядковано, поставлено хрест з чорного граніту, а на гранітній стелі вибито прізвища похованих тут студентів самбірської гімназії „Рідна Школа”.
Масові розстріли в’язнів проводилися 27 і 28 червня 1941 року. Як згадує в’язень Роман Іваницький, о 5 годині ранку 27 червня на подвір’я тюрми вивели понад 300 в’язнів, їх поставили на коліна обличчям до стіни і з вікон та коридорів адміністративного корпусу кулеметами всіх розстріляли. В’язні, які залишилися в камерах (їх було понад 1000), почали розбивати двері. Енкаведисти подумали, що це вже німці добиваються до тюрми і припинили розстріли та зібралися в канцелярії. В’язні виламалися через ворота і огорожу на Дрогобицьку вулицю. В цей час вулицею проходили неорганізовано більшовицькі війська, які втікали на Дрогобич. Вони розступилися, щоб пропустити в’язнів. У той час з тюрми вибіг офіцер-енкаведист і почав кричати на військових, щоби стріляли „фашистів”, але військові його не послухали. Тоді він сам застрелив 25 в’язнів, решта втекла. Тюремна охорона і адміністрація втекли до Дрогобича, але наступного дня повернулися шістьма вантажними машинами, щоби довершити та хоч трохи скрити сліди своєї каїнової роботи. При під’їзді до тюрми вони розстрілювали всіх, хто тут стояв, або проходив. Розстріляли також всіх тих хто зайшов на подвір’я тюрми, щоб розшукати між трупами своїх рідних. 29 червня 1941 року о 11 годині до міста вступили німецькі війська. Була організована комісія, яка зайнялася похоронами жертв НКВД. Виготовлено дерев’яні паки, в які укладали по чотири трупи і вивозили на цвинтар до загальної могили. Було перенесено 720 закатованих, висипано їм могилу і встановлено деревяний хрест. Ця могила була знищена у 80-х роках, але 1989 року відновлена.
Як згадує свідок перезахоронення Євген Рудий, в пивницях тюрми, де були склади з вугіллям, деревом, старими меблями та архівом, було повно змасакрованих трупів. Між ними – жінки, дівчата, старі та молоді чоловіки. У кожного були зв’язані руки колючим дротом за спиною, а в устах бите скло або ганчірка. Розстрілювали всіх в потилицю. Перед розстрілом їх тортурували, бо мали поламані руки, ноги, ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі та вибиті зуби, в жінок, крім того, – відрізані груди та здерта шкіра з голови разом з волоссям. Рідні пізнавали своїх за одягом, або інших прикметах. Першого дня, коли до міста прийшли німці, люди, які розшукували між розстріляними своїх рідних, почули слабкі стогони з каналізаційного каналу. Тут були знесилені з голоду, чоловік з 14-літнім сином. Після надання їм допомоги, чоловік розповів, що він робітник лісництва з с. Комарник (на Турківщині). Він зі сином пішов до лісу нарубати хворосту, тут його і впіймав більшовицький лісничий і здав НКВД. Так зі сином він потрапив до самбірської тюрми, як німецький шпіон. До каналу вони стрибнули у той час, коли виводили в’язнів з камер на розстріл. Там вони просиділи 4 доби.
Крім знайдених замордованих у пивницях тюрми, деякі камери були замуровані, була ще нашвидкуруч, замаскована-засипана гравієм могила на подвір’ї тюрми. З цієї ями лише частину останків перевезено до загальної могили на цвинтар, а більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопали глибше на цьому ж місці.
Під час німецької окупації гестапівці теж розстрілювали. У 1942 році Зондеркоманда вивела з тюрми 120 в’язнів-жебраків, циганів і ін. та розстріляли на єврейському цвинтарі. При вході на єврейський цвинтар зліва гестапівці розстріляли сім’ю шофера пожежної охорони Патральського з дружиною і тещею та єврея з дружиною за те, що Патральські переховували євреїв . У 1943 році на місці, де тепер кінотеатр „Кобзар” гестапо розстріляло 10 членів Української Національної Самооборони, а в березні 1944 року на цьому ж місці розстріляли 10 заручників із Старого Самбора за вбивство двох туркменів, які служили в Німецькій охороні в Стрілках. Ё1ячс
Перекази про перелюбство
В історії міста є перекази про вбивства, образи гонору, чаклунства, перелюбства та інше, які каралися смертю.
О.Кучера у монографії „Самборщизна” (т. II, с. 127-129) подає перекази про дві сенсаційні судові справи перелюбства. У 1593 р. в Самборі поселився цирульник (хірург) Йоган Зіммерман. Як стало відомо з судової справи, він, будучи у Гданську, познайомився з дружиною тамтешнього хірурга Ганса Шіпера, закохався у неї і умовив її з дочкою виїхати з ним. Вони зупинилися у Самборі. Ганс Шіпер розшукував їх по всій Польщі й Угорщині, прибув і до нашого міста. Тут на пл. Ринок випадково зустрів свою невірну дружину з дочкою і коханцем. Ганс оскаржив їх до бурмістра. Коханця і невірну дружину заарештували і до часу судового розгляду посадили у в’язницю, що була у підземеллях ратуші. За перелюбство і порушення церковної клятви їх чекала кара смерті. Але Ганс не бажав їм найгіршого і подав до магістрату заяву про те, що з любові до дружини прощає їй вину і просить звільнити з ув’язнення. У ставленні до колеги за фахом засвідчив, що не бажає йому смерті, а лише кари перебуванням у в’язниці, на термін який присудить йому суд. За Йогана Зіммермана заступився міський староста сандомирський воєвода Григорій Мнішек, і хірурга звільнили від покарання.
Ганс Шіпер вивіз звільнену дружину і дочку до Гданська, а самбірський хірург Зіммерман з вдячності Богові і добрим людям, які його уберегли від смерті, залишив у магістраті письмове покаяння і запевнення про те, що ніколи не буде дружити і навіть розмовляти з білоголовою дружиною Гануша. Обіцяв теж виїхати зі Самбора і не селитися ближче 20 миль від міста.
У 1598 році в Самборі відбулася ще одна сенсаційна любовна історія. Самбірський війт Амброзій Заремба оскаржив перед міським урядом свою дружину Малгожату за те, що вона втратила жіночий стид, порушила подружню вірність і завела коханця – ксьондза Валентія Тарновського. Цією справою зайнявся воєвода самбірський староста Григорій Мнішек, який разом з радниками магістрату провів розслідування і переслухування свідків. Було встановлено, що Малгожата у час відсутності мужа, приймала ксьондза. Вони співали, танцювали, пили різні напої та бавилися до півночі, або й до ранку. Староста Г.Мнішек суворо переслідував таку розпусну поведінку, але на прохання вельмож присудив замість кари смерті попередження. Малгожата Зарембова попереджена, що якщо буде зустрічатися з ксьондзом Валентієм і буде вести таке розгульне життя, то наступить виконання кари смерті. Як костельні власті покарали ксьондза, не відомо.
Подвиг Насті Макар
У 1672 році на місто напала орда турків і татар. Більшість міщан рятувалася втечею в довколишні ліси та лози. А ось міщанка Настя Макар затрималася у хаті, пакуючи у валізи коштовності. Коли зібралася виходити з хати, побачила на подвір’ї турка, який прив’язував до тину коня. Вона заховалася за двері і з сокирою в руках чекала непроханого гостя. Як тільки чужинець переступив поріг сіней, на його шию впало вістря сокири, та з такою силою, що відтята голова покотилася по долівці. Настя відтягла труп і спустила у підвал. Заледве упоралася з одним ворогом, як переступив поріг другий. І все повторилося.
Так зустріла Настя сімох турків! Після грабунку, ворожі кіннотники відступали і підпалювали будинки, але Настину хату не підпалили, бо на обійсті було прив’язано 7 коней. Очевидно, думали загарбники, це турецькі коні і їх вершники самі підпалять будинок. Так хоробра Настя Макар стала власницею 7 коней і майна, яке турки встигли награбувати.
Подібну легенду описує Олександр Кучера в монографії „Самборщизна”. В нього хоробра жінка – мешканка Старої Солі (Старосамбірщина) – при навалі орди в 1498 році, сокирою із-за дверей вбила 7 турків. Крім коней зі збруєю і майна, одержала ще від старости нагороду 40 флоринів (золоті і срібні монети).
Міський кат і аптекар
В підземеллях ратуші поруч з камерою для тортур впертих злочинців, була кімната міського ката. Під час судового розгляду суддівська колегія в оточенні громадського оскаржувача і представників обох сторін, заходили до камери тортур, щоб у їхній присутності було видобуто зізнання „правди” від впертого оскарженого.
Міський кат, крім тортур, виконував смертні вироки через зняття голови мечем, або через повішання. Страта оскаржених проводилася публічно на місці „біля старих шибениць” над Дністром (тепер там т.зв. „Козацька могила”). День екзекуції був знаменною подією в історії міста. Міський кат, святково одягнений, серед тисяч глядачів виконував свою прикру роботу.
Що цікаво, він також виконував функції аптекаря – продавав хворим дороге зілля і мазі, а передовсім засушенні корені мандрагори, викопаної у півночі під шибеницею зі свіжим повішеним. Ця рослина використовувалася як засіб, що втамовує біль і приносить благий сон, а також як амулет проти рожі, червоних запалених очей, наривів, бородавок і всіляких наростів. При цьому, кат сам призначав дози і спосіб застосування.
В середньовіччі мандрагорі приписували властивість світитися у темряві й загасати при появі людини. Вважали, що цей корінь у вигляді людської фігурки має приносити щастя. З мандрагори почали робити амулети, в наслідок чого у XVI ст. вона фактично зникла з європейської флори. Люди за тих часів вірили, що мандрагора виростає під шибеницею від сперми, що виділяє страчений в останню мить свого життя. Люди були впевненні, що цей корінь викопувати небезпечно, бо він дуже „кричить”, а хто чує цей крик, вмирає. Витягати мандрагору з землі мав тільки чорний пес за прив’язаний шнурок. Пес після витягнення кореня одразу зникав. Мисливець за мандрагорою мав підкрадатися до неї тільки з підвітряного боку.
Чудотворна ікона
У 1727 році в Самборі рознеслася новина про те, що в домі Олени Добрянської з очей древньої ікони Божої Матері потекли криваві сльози. Вперше 15 вересня 1727 р. сльози помітили студенти, які мешкали тут на квартирі. Олена Добрянська повідомила про це пароха церкви і на його прохання передала образ до храму. Ікона плакала з перервами 175 днів. Після перевірки цього явища двома духовними комісіями, перемиський і самбірський єпископ Ієронім Устрицький проголосив 3 грудня 1727 р. образ „Чудотворною іконою”.
30 жовтня 1728 р. місцевий шляхтич Ілля Комарницький справив для ікони золото – срібну ризу.
Існує переказ про те, що ікону намалював на кипарисовій дошці св. Євангелист Лука. Цей образ привезли зі Сходу два грецькі купці, які заночували в паламаря біля самбірської церкви, образ поклали до скрині, а коли вранці відчинили, то побачили, що образ яснів, мов зоря. Купці побоялися брати таку реліквію в дорогу і залишили його паламареві.
Згідно з історичними даними, самбірську ікону залишив незнайомий подорожній купець у домі колишнього грецького купця Йоана Стамовича, який осів у Самборі і був швагром пані Добрянської. Вся родина Стамовичів вимерла під час епідемії холери у 1705 р. Все їхнє майно залишилося у спадщину Олені Добрянській, в хаті якої мешкали студенти єзуїтської колегії…
У 1910 р. Франц Рабій замовив у маляра в Дрездені точну копію ікони, намальовану олійними фарбами на полотні. Перед Першою світовою війною в липні 1914 р. в ікони появилися сльози. Вона плакала 9 днів. Щоб вберегти її від пограбування царськими військами о. Ф.Рабій вивіз її до Відня, а замість оригіналу вставив у раму дзеркальну копію. В червні 1915 р. о. Рабій повернувся з образом до Самбора.
В перші дні московської окупації Самбора прийшов до церкви царський градоначальник, який з дорученням московського православного єпископа Євлогія (резедував у Львові). оглянув ікону. Коли ствердив, що це копія, шкодував, що не міг оглянути оригінал.
Стараннями о. Ф. Рабія 26-28 серпня 1928 році відбулася коронація Самбірської ікони. Єпископ Йосафат Коциловський наложив на голови Матері Божої і дитяти Ісуса дві корони, які виготовив самбірський майстер – різьбяр Муссаковський. На срібній, грубо позолоченій блясі вичеканено корони і прикрашено сотнями дорогоцінних каменів (брильянти, діаманти, рубіни, аметисти, опалі, яспіси і ін.). В квітні 1933 року обидві корони були викрадені. У 1935 році виготовили тимчасову копію корони зі звичайної блискучої бляхи і прикрасили скляними імітаціями дорогих каменів-самоцвітів.
Перед Другою світовою війною, у 1939 році Чудотворну ікону вивезли до Жегестова, біля Нового Санча, а пізніше – в єпископські палати в Перемишлі.
28 серпня 1941 року єпископ Йосафат Коциловський привіз ікону знову до Самбора. Коли в 1944 році підходили більшовицькі війська, 20 липня дві сестри служебниці вивезли ікону на захід. 7 жовтня 1955 року 11 самбірських і дрогобицьких священиків, які підписали православіє, під керівництвом єпископа Михайла Мельника і його секретаря протоєрея Володимира Куновського відвезли дрезденську копію ікони в подарунок Московському Патріархові Алексію. Про те, що перевезена в подарунок ікона є копією, знали лише Михайло Мельник і Володимир Куновський. Обидва вони дорогою до Москви нагло померли, але церемонія передачі ікони уже дев’ятьма членами експедиції відбулася.
Наприкінці 1996 року отці Самбірської церкви Різдва Пресвятої Богородиці виявили в церкві стару ікону, яку після реставрації у Львівському музеї історії релігії, було визнано іконою кінця 17 ст. за назвою „Самбірська Чудотворна Богородиця ”. Не зясовано, як і коли вона повернулася з Заходу до Самбора.
23 лютого 1997 року після перебування у Львівських і Дрогобицьких, та деяких інших бойківських храмах, ікона урочисто встановлена на відведеному для неї місці в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.
Недавно у церкві побувала група туристів із Польщі і одна жінка щиро молилася біля ікони Богородиці, а через півроку приїхала знову до Самбора і привезла серце із золота. Це – вдячність за повернення спокою в родині її сина і збереження його сім’ї.
Мощі Святого Валентина
13 травня 1759 року Апостольська столиця передала Самбірській церкві Різдва Пресвятої Богородиці малу скляну труну з мощами святого Валентина, які були викопані на кладовищі Присціли в Римі, де святий Валентин був священником і близько 270 року загинув мученицькою смертю.
Через деякий час Апостольська столиця передала через царгородського патріарха документ, яким стверджує автентичність мощів святого Валентина, що є в Самбірській церкві. Ці важливі документи церкви зникли в часи підпілля УГКЦ. Очевидно, інформацію про мощі святого Валентина можна знайти в архівах Ватикану. Згідно з переказом, причиною передачі мощів святого Валентина Самбірській церкві прислужилися дві дати: 1728 рік – об’явлена Самбірська Чудотворна Ікона; і 1736 рік – посвячення новозбудованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Мощі святого Валентина є і в інших храмах. У Познанському (Польща) храмі є частина мощів, а над головним престолом є чудотворна ікона святого Валентина. У шотландському місті Глазго в одній із церков збереглися теж мощі святого Валентина. В січні 2004 року радіо Ватикану повідомило про те, що при зустрічі Московського Патріарха з високопоставленим представником Апостольської столиці було передано для Москви мощі святого Валентина з Терні.
14 лютого Католицька церква вшановує пам’ять двох однойменних святих – просвітера Валентина Римлянина та Валентина, єпископа Тернійського. Обидва священно мученики жили в ІІІ столітті в Італії, і обоє прийняли мученицьку смерть за віру через відсічення голови (близько 270-273 роки).
Згідно з легендою вважають, що святий Валентин є покровителем закоханих, а німці котрогось із святих Валентинів вважають заступником душевнохворих. Віддавна відомо, що святий Валентин допомагає хворим на епілепсію.
В Самборі розповідають про те, що уже в наш час одна самбірянка зі сином, який хворів на „чорну хворобу”, щодня приходила до церкви, молилась перед мощами, і напади припинились. Одна школярка кожного ранку приходила на Службу Божу, приймала Святе Причастя, молилась перед мощами святого Валентина, а потім поспішала до школи. Її бабуся стверджує, що дівчинка таким чином зцілилася від невиліковної недуги.
Скляна труна невеликих розмірів знаходиться на престолі при південній стіні церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Через скло в труні видно частину черепа, окремі кістки та предмет, схожий на камінь. Вважають, що це камінь з гробу святого Валентина в Римі. Поряд лежить скляна капсула, в якій було зібрано миро від мироточивих мощів святого Валентина. Недавно труну з мощами вирішили відкрити, однак не змогли, а зламати замок нема потреби, бо все видно через скло.
Церква
У сивій давнині в Селищі і Погоничі були дерев’яні церкви: дві святого Пилипа (при вулиці Перемиській і при вулиці Дільній ), одна на Передмісті, яку називали Забромською, бо після спорудження оборонних мурів православні громадяни розпочали побудову церкви у Середмісті, але цьому противилися польські шляхтичі і радники міста. Стараннями єпископа Антонія Радиловського було скасовано заборону ставити церкву у середмісті. Грамотою від 20 січня 1554 року королева Бона дозволила русинам будову церкви після спорудження частини оборонних мурів вздовж княжого ставу, попід Селище, аж до Водної брами. Нова дерев’яна церква була збудована у 1558 році, яка пережила лихоліття аж до 1738 року. У 1738 році було закінчено спорудження нової мурованої церкви коштом українського магната-шляхтича, власника Самбірського ключа з осідком в Горішніх Радловичах Іллі і Олени Сас-Комарницьких. Нова церква поставлена за 150 метрів від старої дерев’яної Різдва Пресвятої Діви Марії. Церква побудована в стилі українського бароко і мала в плані вигляд хреста. Нову церкву посвятив єпископ Ієронім Устрицький. Церква дістала назву Рождества Пресвятої Богородиці. Під головним престолом і в наві під вівтарем святого Миколая збудовано підземелля. Вхід в підземелля був з церкви, але пізніше він був замурований. Підземелля відкрито у 1935 році і влаштовано там дві каплиці: в одній поміщено 4 цинкові труни з останками Іллі і Олени Комарницької, їхньої доньки Софії та священика Анастасія Шептицького. В другій капличці було розміщено на стінах пам’ятні посмертні таблиці о.Леву Щавінському і о.Францу Рабію (ці таблиці за радянських часів зникли).
У 1865р. стараннями пароха о.Йосифа Лаврецького і церковного комітету, головою якого був радник окружного суду Михайло Качковський, добудовано захристіє, при цьому сполучено обидва рамени хрещатої церкви вздовж стіни. Було придбано новий різьблений іконостас. У 1888-1893 роках церкву відмалював український митець Корнило Устиянович. Він намалював 32 образи іконостасу і два образи в бічних вівтарях – Пречистої Діви Марії і Св.Миколая. Згідно з переказом Корнило Устиянович намалював свій автопортрет на двох образах іконостасу і Св. Миколая в митрі.
У 1902 році біля церковного фасаду прибудовано притвор-бабинець з дверима з трьох боків, а у 1909 році на притворі виставлено ґанок-галерею, а на двох фронтових стовпах поміщено дві кам’яні статуї – св. Володимира і св. Ольги.
У 1913 році розширено головний корпус церкви, від північної і південної сторони прибудовано дві нави з престолом у кожній. У 1939 році при вході у церкву вмуровано велику таблицю з чорного мармуру, на якій вміщено основні віхи історії церкви.
У 2000 році проведено зовнішній ремонт храму, поновлено покриття куполів та замінено позолочений хрест на головній бані.
У 2003 році проведено гідроізоляцію фундаментів.
Костел Івана Хрестителя „Фара”
Не відомо, коли збудовано перший костел у Самборі. На фасаді костелу є напис „1530”. Вважається, що саме в цьому році розпочато (закінчено будову у 1568 р.) будівництво святині. Існує переказ, що спорудили цей костел на місці дерев’яного костелу, заснованого в 1370 році. Але згідно з іншим переказом, старий дерев’яний костел переобладнано з української церкви, яка була в замку галицьких князів на Селищі-Погоничі. Цей переказ підтверджують тим, що лише в 1402 році вдова по Спиткові – Єльжбета відновила костел (про це існує грамота), а привілеєм короля Владислава Ягайла від 20 жовтня 1415 року уфундовано перший польський парафіяльний костел.
Це був дерев’яний костел на пагорбі навпроти замку, який згорів під час нападу татар у 1498 році. На тому самому місці у 1530 році розпочато будівництво великого мурованого костелу. У 1637 році цей костел згорів під час великої пожежі. На старих фундаментах у 1664 році споруджено новий мурований костел у вигляді фортеці. Вікна і двері виконано у готичному стилі, а восьмикутну вежу – в стилі бароко, з балконом навколо неї та віконницями-бійницями. Костел названо „Фарою”. У 1864 році згорів дах на вежі від удару грому. Вхідні дерев’яні двері готичного стилю з залізним окуттям, на думку спеціалістів походять з XV ст., можливо їх було перенесено зі старого костелу, що згорів у 1498 році, а можливо ще з попередніх. Костел має підземелля з похованнями багатих парафіян. Як писав О. Кучера в 1935 році до підземелля понад 150 років ніхто не заглядав бо вхід було замуровано.
Є ще ось такий переказ. При будові костелу була диверсія, бо його будували майстри з Дрогобича, а не самбірські, і вони таємно підсипали до будівельного розчину солі, тому після спорудження костелу його перекриття обвалилося, на щастя обійшлося без жертв.
На узбіччі горба, біля костелу, стоїть довгий одноповерховий будинок – це були помешкання для органістів, клехів і захристіян.
З грудня 2000 року посвячено новозбудований будинок плебанії біля костелу. У 2001 – 2002 роках проведено ремонт перекриття – покрито дах метало черепицею, а купол і бокові нави – мідною бляхою, та проведено зовнішню побілку.
Марина Мнішек – московська цариця
У самбірського старости Єжи (Юрія) Мнішека було п’ять синів і п’ять доньок. Четвертою донькою була Марина. Вона виховувалася в самбірському замку й виросла симпатичною і освіченою панною. Батько шукав для неї багатого й знатного мужа. І тут зять, чоловік старшої доньки Уршулі – Константин Вишневецький, прибуває до Самбора з юнаком, який видає себе за царевича Дмитрія – сина царя Івана ІV – Грозного. На історичну арену виступає Марина. Батько разом з оточенням і ксьондзами єзуїтами розробили план посадити „царевича Дмитрія” на московський престол і після того повінчати з ним Марину. Після повернення з Кракова Самбірської делегації, яка супроводжувала „царевича” до короля, де Лжедмитрій прийняв католицьку віру і запевнив, що поверне православних Московщини на католицизм, одержав запевнення польського короля Сигмунда ІІІ про те, що йому буде надана допомога , через Єжи Мнішека , зайняти московський престол.
В Самборі царевич освідчується Марині в коханні і при цьому признається їй, що насправді він авантюрист. Пушкін в п’єсі „Борис Годунов” описує сцену освідчення в Самборі в саду біля замку.
„Нет, полно мне, притворствовать! Скажу,
Всю истину: так знай же: твой Димитрий
Давно погиб, зарыт – и не воскреснет;
А хочешь ли ты знать кто я таков?
Изволь, скажу: бедный черноризец;
Монашеской неволею случая
Под клобуком, свой замысел отважный
Обдумал я, готовил миру чудо –
И наконец из келии бежал
К украинцам, в их буйные курени,
Владеть конем и саблей научился;
Явился к вам: Дмитрием назвался
И поляков безмозглых обманул,
Что кажешь ты, надменная Марина?
Довольно ль ты признанием моим?
( А.Пушкін, т.II, с.389 )
Марина відповіла, що їй байдуже, хто він. Вона готова вийти за нього заміж, але тільки тоді, коли вигаданий Дмитрій сяде на московський престол. Існують перекази, що ця сцена відбулася перед каміном в замку Мнішеків у Ляшках Мурованих (с. Муроване на Старосамбірщині ) і ніби-то в самбірському Костелі, тривалий час, зберігався шматок паркету на якому клянчав „царевич” і ступали ноги „цариці Марини”, та, що цей кусок паркету вивезли до замку Потоцьких в м. Ланьцут ( Польща ).
25 травня – 12 червня 1604 р. в самбірському замку святкували заручини „царевича” і Марини.
Після того, як Лжедмитрій засів на Московському престолі, з Самбором зав’язалося жваве листування. Прибували з Москви гінці з листами царя для нареченої Марини і тестя – Юрія Мнішека.
„Цар Дмитрій” просив Марину швидше приїжджати до Москви. Марина готувалася до виїзду. Підбирала дам і подруг та ксьондзів, які поїдуть з нею до Москви.
В листопаді 1604 р. до Єжи Мнішека і до польського короля прибула від Московського царя 300 особова делегація, під керівництвом боярина Апанасія Власіва (Власова ). Привезли багато коштовних подарунків Марині, королю, королеві, Єжи Мнішеку і іншим вельможам, дамам та ксьондзам.
22 листопада 1605 р. в Кракові відбувся церемоніал умовного шлюбу Марини з уповноваженим Апанасієм Власівим замість „царя Дмитрія”. На цьому шлюбі був король зі своїм двором, королева Швеції Анна, сестра польського короля та багато польської й литовської шляхти та ксьондзів. Було влаштовано щедрий прийом. Всі вітали і пили за здоров’я московської цариці Марини. Московські гості дивували панів тим, що беруть їжу з мисок руками, багато п’ють, голосно розмовляють і витирають уста рукавом, або полою жупана.
26 січня 1606 р. весільна делегація прибула до Самбора, а 2 березня Марина з батьком і великим почтом виїхала до Москви. В оточенні Марини було 2200 осіб в тому числі, так званий двір цариці 252, військо Єжи Мнішека – 446, князь Вишневський зі своїм двором – 216, сяноцький староста – 415 осіб і інші шляхтичі зі своїм почтом. По дорозі до Москви цариця Марина зупинялася в різних містах на декількаденний відпочинок.
2 травня 1606 р. цариця Марина урочисто в’їхала до Москви, її вітали різні бояри, купці, церковні процесії та чисельні делегації москвичів. При цьому обдаровували „царицю” і її батька дорогими подарунками. Російський історик Карамзін пише, що москвичі були незадоволені приїздом такої великої кількості гостей – поляків.
8 травня 1606 р. відбулася коронація і шлюб Марини. При коронації, Московський патріарх поклав на голову цариці хрест, потім барми (дарми), діадему та корону і ланцюг Мономаха. На обідні цар і цариця запричащалися, а після того патріарх провів церемоніал шлюбу.
Так Марина Мнішек із Самбора стала московською царицею, але не надовго. 17 травня 1606 р. царя Дмитрія – Грішку Отреп’єва – Лжедмитрія І було вбито. Марину спасли дворяни, вивезли в безпечне місце, а пізніше, зі всім двором, в тому числі і батьком, ув’язнили в Ярославлі. Марина не вважала, що царювання її закінчилося і заявляла: „Якщо хочуть позбавити мене корони, то спочатку мусять позбавити мене голови”. За переказами, в ув’язненні Марина народила сина, якого віддала охоронцю-козаку, а він передав дитину православному священнику. ( про це читай нижче ). На Московський престол зійшов Василь Шуйський, який дозволив полякам повернутися в Польщу.
А тим часом у 1607 р. об’явився новий самозванець – Лжедмитрій ІІ, який набрав військо і під Москвою переміг царське військо. Лжедмитрій отаборився в с. Тушино ( 12 верстів від Москви ), тут влаштовував бали та приймав іноземних купців і збирав військо. Лжедмитрій ІІ, або як його прозвали „пушинський злодій ( вор )”, запросив до себе царицю Марину. Єжи Мнішек з оточенням готувався до виїзду в Самбір і категорично заперечував Марині їхати до Лжедмитрія ІІ в Пушино, але вперта Марина поїхала до Самозванця. В Пушино,тайно вз’яла шлюб з новим самозванцем й заявила, що він її законний муж цар Дмитрій, який врятувався в Москві від смерті, хоча він не був подібний до Лжедмитрія І, ані ростом, ані вродою, ані роками.
Але, мрія Марини повернути собі, таким способом, московське царювання не збулася. Військо самозванця зазнало поразки і Марина разом з самозванцем втекли до Калуги. 22 грудня 1610 році на полюванню в околицях Калуги Лжедмитрія ІІ вбив татарин, і вагітна Марина, знову залишилася самотньою. Через деякий час народила другого сина від Лжедмитрія ІІ. Незабаром вона зв’язала свою долю з соратником Лжедмитрія, козачим отаманом Іваном Заруцьким, уродженцем Тернополя, який малим хлопцем попав у татарський ясир, а коли виріс утік від татар на Дон до козаків, а потім був отаманом найближчим соратником Лжедмитрія І і Лжедмитрія ІІ. Отаман на шаблі пообіцяв повернути Марині і її синові московський престол. Марина по-справжньому кохала отамана.
Чотири роки вона разом з отаманом рейдувала в степах над Волгою і Доном. О. Кучера в монографії „Самборщизна” ( т. ІІ, с. 256 ) пише: „у 1609 і 1610 р. Марина веде рухливий спосіб життя. Вона одягнена в чоловічу одежу з мечем на поясі і пістолетами, долає великі відстані полуднево-східної Росії і підбадьорює відділи донських козаків до боротьби на стороні самозванця. Рівночасно вона веде велику кореспонденцію. Пише листи до розгніваного батька в Самбір, до польського гетьмана Сапіги та інших діячів. Свої листи вона підписує так: „З Божої ласки цариця і велика княгиня всієї Росії та держав і татарських орд, які входять до московської монархії”. При укладенні угоди між Польщею і Московщиною, одним із пунктів угоди було обумовлено, що Марина має якнайскоріше виїхати до Польщі і ніколи більше не називати себе московською царицею.
Недовге щастя було в Марини з отаманом Заруцьким. У 1613 році козацьке військо Заруцького зазнало поразки під Воронижем. Отаман з Мариною і з її молодшим сином втекли до Астрахані. Заруцький намагався відокремити Астраханські землі й створити тут окрему державу. Проте його спустошлива політика викликала бунт місцевого населення, і Заруцький втік на Яік. Там у 1614 році його схопили козаки і видали царському уряду. Своє життя отаман донських козаків закінчив мученицькою смертю на палю. Молодшого сина Марини і Лжедмитрія ІІ прилюдно повісили, а Марину посадили в тюрму, де вона і померла. За іншою версією її втопили в ополонці, за другою – їй відтяли голову, а ще за іншою – її ув’язнили в монастирі, де вона померла. Є ще переказ про те, що Марину і її сина задушено (або повішано), а їх тіла вкинено в ополонку на Волзі біля Астрахані.
Син Марини і Лжедмитрія І
Після вбивства „Царя Дмитрія” – Григорія Отроп’єва – Лжедмитрія І, „цариця Марина” зі всім самбірським оточенням була ув’язнена в Ярославлі. Це було, радше, інтернування, ніж ув’язнення. В Ярославлі Марина народила сина, якого віддала сторожу – донському козаку, а він передав хлопчика своєму приятелю – православному священику, який охрестив сина і назвав Іваном, а щоб зберегти його родовід на плечах написав (витатуював), що це „Іван син царя Дмитрія”.
За іншими переказами, хлопчика забрав під свою опіку князь Іван Сапєга, який побачив у хлопця жвавий розум і великі здібності і віддав його до шкіл Вільнюської академії.
У 1632 р., невідомо звідки, в Самборі появився юнак в якого на плечах помітили напис кирилицею, коли він купався в лазні. Юнака показали православному священику, який прочитав напис: ”Іоан син царя Дімітрія”. Юнаком зайнялися самбірські вельможі. Він не заперечував свого походження. Про царевича Івана повідомили польського короля Владислава ІV. Король взяв Івана до Варшави на королівський двір. Він виявився освіченим і товариським юнаком і скоро став улюбленцем короля і всього оточення. Московський цар Олексій Миколайович довідався про появу царевича, який буде претендувати на царський престол, хоча царевич Іван ніколи таких претензій не висував. Цар прислав до короля свого представника і вимагав видачі царевича, але польський король відмовив. Царевич Іван перебував при королівському дворі у Варшаві до 1648 р. коли помер король Владислав ІV. Новий польський король Іван (Ян) Казимир не бажав загострювати політичні стосунки з Московщиною, попросив Царевича Івана покинути Польщу. Царевич добрався до Швеції, тут був представлений королеві Христині й канцлерові Оксенштерну. Вони впевнилися, що Іван є правдивим сином царя Дмитрія. Про перебування Івана в Швеції довідався московський цар, тому царевич змушений був покинути Швецію. Зупинився царевич Іван у Гольштинського князя Готторпа. Цей князь був винуватий московському царству велику суму грошей (триста тисяч талярів), тому запропонував московському цареві замість своїх боргів видати царевича Івана. Цар погодився і царевича перевезли до Москви та заточили в тюрму. Після тортур та знущань, в кінці 1649р., на площі біля Кремля царевичу Івану – сину Марини і Лжедмитрія І, прилюдно стяли голову, тіло четвертували і розвісили на перехрестях доріг, а туловище викинули псам.
Така сумна легенда про сина Марини і Лжндмитрія І
Місто Брекля
На місці Самбора були два села: Селище (Старе Селище) або Сідлище і Погонич. Тут була митниця, бо перетиналися два торговельні шляхи. Не могла існувати митниця без більшого поселення – міста на протилежному боці Дністра. А було це велике поселення між селами Чуквою і Бережницею. Під час ординської навали у 1241 році татари зруйнували це місто, яке називалося Брекля. Люди, які вижили знайшли притулок в укріпленому Селищі-Погоничі, що не були зруйновані ордою. Замордованих Бреклінців було поховано при дорозі, що веде з Чукви до Бережниці. На цьому місці століттями, аж до безбожної радянської влади, до 1950 року зберігся хрест (його весь час відновлювали). Місто Брекля, після зруйнування татарами, більше не відновлювалося. Біля Чукви до сьогодні є поле з назвою „Брекля”, яке омиває річка Солониця, що бере свій початок між селами Блажів і Кобло. На полі „Брекля” до війни була громадська толока, тобто пасовище. Існує легенда, що пастухи коней, які заночовували на пасовищі, чули з під землі гул коней і брязкіт зброї. Нібито тут колись провалилося під землею, якесь закляте військо і тому опівночі чути звуки битви.
Пам’ятні таблиці в церкві Різдва Пресвятої Богородиці
В головній наві та в засристії церкви було вмуровано, в різні часи, чотири пам’ятні таблиці. На жаль, не всі вони збереглися до наших часів. В часи перебування української греко-католицької церкви в підпіллю дві таблиці з чорного мармору зникли. На цих таблицях був такий напис:
“Лев Антонович Щавінський, крилошанин,
почесний шамбелян його Святості Папи
Римського, радник Єп. консисторії,
Синодальний іспитователь, парах в Самборі.
1843-1907”
Цю таблицю було вмуровано в захристії у 1908 році.
Друга пам’ятна таблиця,яку було знищено, була вмурована,теж в захристії у 1933 році.
“О.Франц Рабій, почесний крилошанин, самбірський декан, радник єп. консисторії, орд. шкільний комісар, довголітній катехит і парах Самбора.
12.02. 1860-25.05.1933”
До наших днів збереглися в церкві дві пам’ятні таблиці. Одна з білого мармуру вмонтована в головній наві у 1893 р., в честь вдови по параху села Воютич, Петронелі Ревакович, яка заповіла 4 тисячі форинтів на ремонт церкви. За ці кошти було проведено у 1898 р. зовнішній ремонт та покрито черепицею церкву і дзвіницю замість гонтяного. На таблиці напис:
“Вічна пам’ять Петронелі Ревакович,
благодійниці церкви самбірської ур. 3. 08.1832-17.01.1893”
У1939 році в головному нефі, при вході з права вмурована велика таблиця з чорного мармуру з основними віхами історії церкви.
“На славу Божу і Пречистої Діви Марії:
Р.Б.1553 Єпископ Перемиський дозвіл на будову церкви і площу під будову придбав і дерев’яну церкву збудував.
Р.Б.1738 дідичі Ілля і Олена Комарницькі мурований храм
воздвигнули, а їх тлінні останки в підземеллях враз з єпископом Перемиським Атанасієм Шептицьким спочивають.
Р.Б.1865 парах і крилошанин о. Йосиф Лаврівський та радник суду Михайло Кочковський захристію збудували.
Р.Б. 1893 жертвою Петронелі з Лаврівським Ревакович храм цей основно обновлено.
Р.Б. 1896 старанням пароха і крилашанина о. Лева Щавинського нутро церкви артист Корнило Устиянович розмалював.
Р.Б. 1912 парох і крилашанин о. Франц Рабій наву храму розбудував і обновив.
Р.Б. 1928 єпископ Перемиський Кир Йосафат Коциловський Чудотворну ікону Божої Матері коронував.
Р.Б. 1935-1939 парох і декан о. Юліан Плешкевич жертвами парафіян храм внутрі і ззовні відновив, підземелля для доступу вірних переробив і відкрив, а Павло Запорозький, артист з Великої України, храм розмалював.
Ця таблиця заслонена великим образом.
Пам’ятні таблиці в костелі Івана Хрестителя
В середині в костелі є три пам’ятні таблиці. Справа на пілястрі вмурована чавунна відливка з написом.
„Janowi III Sobieskіеmu krόlowi pols., obrońcy Polskі i Chrześciaństwa, obywatele Sambora w dwusetnę rocznicę odsieczy Wiednia, 12 września 1883r. Tablicę tę połozyli”.
Зліва є дві таблиці із чорного мармуру, встановлені в наш час двом самбірським ксьондзам: Анджею Клімашевському і Казиміру Мачинському.
„Ks. Andrzej Klimaszewski zmartwychwstaniec, zył 45 lat, swięcenia kapłańske 19.06.76. Do 29.08.91.pracował w archydiacezji Lwowskiej do śmerci dnia 14.06.95r. wiernie służąc Bogu i ludowi bożemu w pаrafij ścięcia sw. Jana Chrzсiciela w Samborze.
Wierni parafianie w drugą rоcznicę smierci”.
Друга таблиця.
„Ks.Kazimierz Maczyński. Swięcenia kapłańskie otrzymał w 1950r. w Rydze. Proboszczem parafij samborskiej był w latach 1966-1990r. Duszpasterskę pełnił dla wiernych rejonu Samborskiego, Mościskiego i w kościele sw.Antoniego we Lwowe. W drugą rоcznicę śmierci tablicę tę położyli wdzięczni parafianie i wychowankowie kapłani”.
Полонізація Самбора
Уже з перших років захоплення західно – українських земель Польщею розпочинається їх полонізація. У 1439 році спроваджено мазурів і поселено їх біля Самбора. Польський король Володислав ІІ дав поселенцям великі пільги і низький податок (2 гроші від лану). До Самбора спроваджувалися ченці і місто стає форпостом латинізації й полонізації. Перші польські законники, які примандрували до Самбора, були отці доміникани, вони перші заклали свій монастир, як першу місійну „пляцуфку”, для навернення православних русинів на латинський обряд. Цих монахів спровадила до Самбора у 1406 році Єльжибета, вдова по Спитку. Вона подарувала домініканам великі площі під будову монастиря і костелу (на цьому місці тепер медучилище).
У 1471 році до Самбора спроваджено отців Бернардинів. Їх монастир засновано воєводою Яном Одровонжем і його дружиною Беатою(на цьому місці тепер факультет Дрогобицького педуніверситету).
У 1621 році польський магнат Миколай Данилович з Журова заснував у Самборі жіночий монастир сестер бригідок (тепер там швейна фабрика).
Брацлавський воєвода Мартин Хомонтовський у 1698 році спровадив до Самбора отців єзуїтів. Цей орден провадив особливо жорстоку полонізацію. Отці єзуїти зібрали по церквах усі книги, писані кирилицею, і спалили або згноїли їх в підвалах костелів. Під гаслом „єретичних” книг пропало багато літописів і літературних творів древньої України-Руси. Монастир єзуїтів розбудувався там, де тепер училище культури. Монастир мав костел, колегію та гімназію. У 1773 році папа Климентій розпустив орден єзуїтів, а в 1847 році міська влада віддала єзуїтський костел новому ордену бернардинів (тепер там зал органної музики).
Масове заселення Самбора й передмістя поляками-колоністами, крім уже згаданого у 1439 році, відбувалося й у 1705-1706 р.р., коли після епідемій холери вимерло дві третини населення.
Всі спустошені самбірські передмістя заселялися поляками-мазурами з під Рюшева. Епідемії холери вибухали і в 1710, 1770, 1771, 1774 та 1776 роках. Після кожної епідемії Польща заселяла вільні господарства польськими мазурами. Все це приводило до розвитку польської освіти, культури, зростало число католиків. Було введено закон про перехід на ведення офіційної документації латинською мовою, а це вимагало вивчення цієї мови. Пізніше було переведено документацію на польську мову. Уряд вів політику претекціонізму стосовно католиків, що призводило до того ,що місцеві уряди стали переходити до поляків. Надавалися нові цехові привілеї, якими обмежувався вступ у цехи не католиків. Велася політика витіснення українців зі Самбора. Це стало інтенсивним з середини ХVII століття і продовжувалося до 1772 року. Кількість міщан українців зменшилася до 14% від всього населення Самбора.
Окрему сторінку в історії колонізації Самбора займають жиди. Вони прийшли до міста на початку ХV століття з заходу Польщі і завжди підтримували політику польського уряду.
Українські козаки в Самборі
Самбірський староста Єжи Мнішек разом зі своїм зятем князем Костянтином Вишневецьким і польськими ксьондзями розробили план посадити на московський престол Лжедмитрія-Григорія Отреп’єва. Після погодження цього плану з польським королем Сигізмундом ІІІ до Самбора почали збиратися військові сили. Прибуло й кілька тисяч українських козаків. Похід на Москву під командою Лжедмитрія і Єжи Мнішека розпочався 23 червня 1604 року. По дорозі до зібраних військ приєднувалися інші полки українських козаків, що брали участь в поході на Москву. Деякі історики подають їх число 13тисяч ( І. Крип’якевич – Історія України ), інші – 30 тисяч ( В. Кубійович – ЕУ. )
Були в Самборі козаки й у 1656 році, коли польський уряд, щоб поповнити свої стало порожні кишені, видумував різні податки та здирства. Населення добровільно тих податків не платило, тому висилалися урядом війська і гайдуки для примусового збирання податків. Жовнірство жорстоко поводилося з платниками податків-українцями, чинило свавілля і грабежі. Як пише д-р. Юліан Рабій: „…в Самбірських хроніках подано, що літом 1656 р. польський король залучив для збирання податків полк реєстрових українських козаків під командою полковника Бігуна (а не Богуна)”
Козаки розтаборилися по передмістях, а полковник Бігун зі старшиною замешкали у замку. Загони козаків роз’їжджали по селах і оселях й агітували населення здавати податки. Хроніки зазначають, що населення дуже прихильно ставилося до козаків і добровільно здавало грошові й продуктові податки. Не було ні одної скарги на свавілля чи грабежі зі сторони козаків. Козаки перезимували в Самборі, а весною 1657 р. повернулися до своїх станиць.
Літом 1683 року польська армія під проводом короля Яна Собєського йшла походом на допомогу обложеного турецькими і татарськими військами Відня. У поході брали участь 12 тисяч реєстрових українських козаків та 9 тисяч українського лицарства із Галичини і Волині ( польського війська було – 10 тисяч і литовського – 1 тисяча ). Шлях козаків проходив через Самбір. Тут вони затримались на відпочинок. Управа міста, згідно з наказом короля, дала козакам повне прохарчування. Зі Самбора козаки вирушили до Перемишля і далі до Нового Санча, де збиралася польська армія. До козаків долучилася Самбірська хоругва посполитого рушення з місцевої української шляхти. Українські козаки були у всіх боях під Віднем, але польські історики не згадують про це. В той же час, австрійські, німецькі й інші історики широко пишуть про хоробрість і дисципліну українських козаків. У Римі, у Ватиканському музею є картина відомого польського художника Яна Матейка „Ян Собєський під Віднем”, на якій маляр показав наших козаків у їх строях в бою з турками і татарами.
З нагоди 320-х роковин битви за Відень у 2003 році, австрійська влада відзначила цей факт пам’ятником. 12 вересня 2003 році у т. зв. Турецькому парку австрійської столиці відкрито цей пам’ятник українським козакам, що брали участь у визволенні Відня від турецько-татарської облоги. На пам’ятнику виконано написи німецькою і українською мовами.
Якби Сагайдачний був обачним
Серед славних людей Самбора згадують Петра Конашевича Сагайдачного. Широко відома пісня в якій є слова: „…а позаду Сагайдачний, що поміняв жінку на тютюн та люльку, необачний”. Існує переказ, що після школи в Самборі, здібний юнак подався в Острозьку академію. Спудей Петро Конаш був одним з кращих учнів, тому київський міський суддя Ян Аксак взяв його до себе вчителем для сина. В домі Аксакових Петро познайомився з їх родичкою Анастасією Повченською. Невідомо хто з них першим запропонував „руку і серце”, другому бо в ті часи в Україні був звичай, що дівчата могли проявити ініціативу. Петрові Конашу минуло тоді 25 років. Відбулося весілля, але не склалося сімейне життя. Анастасія принижувала спокійного і флегматичного мужа. На кожному кроці вказувала йому, як він має себе поводити, що має робити, що говорити. Петро перетерпів з такою деспотичною жінкою 10 років. Дітей у них не було, тому й не було за чим дуже шкодувати.
Тоді він подався на Січ. Там його назвали Сагайдачним, бо мав з собою сагайдак (пристрій у якому зберігалися стріли) зі стрілами і лук з якого дуже влучно стріляв. Багата військова кар’єра Сагайдачного тривала 15 років і досягла своєї вершини у 1621 році під Хотином, де 30 тисяч козаків під його проводом перемогли 100 тисячне турецьке військо, і цим врятували польське військо від погрому.
В бою під Хотином Сагайдачного було поранено отруйною стрілою і після піврічних мук він помер на 52 році життя.
Уявімо собі, якщо б дружина Сагайдачного було доброю і милою до нього і народила йому дітей, то він не був би необачним, жив би в Києві добрим сім’янином і не міняв її за тютюн та люльку”.
Саме завдячуючи втечі Петра Конаша від сварливої і деспотичної жінки в історію України були вписані такі яскраві сторінки. Козаки залишились би у дніпровський плавнях на Хортиці й не зорганізували би у регулярне козацьке військо; поляки були би розбиті під Хотином; не було би засновано Києво – Могилянської академії; не булоби багатьох переможних походів на турків і ні.
А що було з жінкою Анастасією після втечі від неї Петра? Вона недовго тужила за чоловіком. У 1624 році вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина, але її жадоба і незгода привели до того, що вона організувала напад на сусіда, щоб загарбати його маєтки. При цьому було вбито багато підданих сусіда, підпалено і пограбовано будинок. Відбувся суд, але родич суддя замість засудити її на кару смерті присудив вигнати її з України, а все майно конфіскувати.
Вона виїхала в Польщу і подальша її доля невідома.