Свідки недалекої історії…

Наш спецвипуск інколи “звинувачують” у тому, що замало уваги приділяємо історії, мовляв, треба на фактах минувшини виховувати підростаюче покоління. До слова «підростаюче» маємо купу претензій, адже у часі Незалежності виросло ціле покоління, яке вважає себе українцями, яке не знає, що таке комунізм, ГУЛАГи і всіляка інша нечисть, що гнобила українців…

АЛЕ нині робило виключення з власних правил, оскільки краєзнавець, дослідник минувшини Ігор Сисін підготував для «Високого Замку» розповідь про свідків історії – ні, не тих далеких, а тих, яких ми знаємо, бачили, які живуть у Самборі чи тимчасово – у Львові, але ті наші, які творили майбутнє тоді, коли багато інших жили за законами комуністичної влади… Маємо на увазі Зоряна Пападюка та Яромира Микитка. Зорян Володимирович був представником Президента України на початку дев’яностих, головою ради, керував і на Старосамбірщині, а Яромир Олексійович довго залишався звичайним чиновником чи то в ратуші, чи то у «білому домі». Ці люди, знаю точно, ніколи не кичилися тим, що їм долею велено було пережити. Це не ті, які, коли змінилися кольори держави, мінялися самі, це ті, які у глухі часи застою просто були Українцями… Цей вступ не означає, що вмішуємося в історичне дослідження Ігоря Сисіна, ми лише сказали те, що вважаємо за потрібне, бо абсолютно переконані у тому, що через десяток літ про ці особистості будуть писати і інші історики.

Роман ІВАНЧУК.

…Бо кожен українець – націоналіст

У пам’яті закарбувався день – 5 березня 1953-го. Вчителька СШ № 1 м.Самбора з болем повідомила нам (я тоді вчився в 1 класі), що згасло «наше сонце» з кремля, помер вождь світового пролетаріату Й.Сталін.

…ТА ЧИмогли ми, діти-першокласники, знати, чи навіть здогадуватися, що за волею вождя у трудових таборах Сибіру «перебувало тоді 2 млн. 256 тис. 402 в’язні, (з яких тільки 221 тис. 435 справді є небезпечними державними злочинцями) з них 438 тис. 788 жінок, 35 тис. 505 мають при собі дітей віком до 2-х років». І нині мільйонам людей колишнього СРСР важко повірити, що і розстріли невинних людей відбувалися з волі «батька» імперії, який в потрібний момент з диявольською хитрістю перекладав вину на інших, на «ворогів народу», буржуїв, «буржуазних націоналістів».

…Рівно через тиждень після смерті «батька народів імперії зла» Бог подарував життя Яромирові Микитку, уродженцю м.Прокоп’євська Кемеровської області (батьки познайомилися та одружилися на засланні), якого через 20 літ головуючий Львівського обласного суду Б.Романець за участю прокурора Б.Антоненка відправили до «цюпи» за статтями 62 ч.І і 64 КК УРСР, за антирадянські націоналістичні переконання, на 5 років позбавлення волі у ВТК (виправна трудова колонія) суворого режиму, фактично за те, що він був українцем за переконанням. Бо «кожен українець – націоналіст», – беззаперечно і категорично вважав посланець із Москви Л.Каганович. Але ми – не раби!

Навчався Яромир Микитко у СШ №1, в СШ №10 (з 1967) нашого міста. У шкільні роки почав товаришувати з Зоряном Попадюком, який вдома мав приймач з короткими хвилями. Разом хлопці слухали передачі радіо «Свобода». Тоді їх, дев’ятикласників, обурила окупація радянськими військами Чехословаччини у 1968 році. Зорян і Яромир спільно з однокласниками Євгеном Погорєловим, Омеляном Богушем, Олесем Іванцьом, Ігорем Вовком підготували листівки, які  розклеїли на кожній зупинці Івано-Франківська, Долини, Стрия (добиралися автобусом).

На щастя, відважних романтиків не спіймали. Після успішної акції хлопці зібралися на подвір’ї Зоряна в Самборі на вул.Рівній і вирішили створити свій «Український національно-визвольний фронт» аналогічно УНФ (Українського національного фронту), заарештованого у 1967-му. Власне саме своєю назвою хотіли наголосити на безпосередній спадковості від УНФ Д.Квецка, З. Красівського, М.Меленя, М.Дяка та ін. Очевидно, щоб довести московитам, що націоналістична ідеологія в Україні не вмерла, Зорян Попадюк, Яромир Микитко, Ігор Ковальчук, Омелян Богуш, Ігор Вовк, Володимир Галько, Дмитро Петрина, Роман Радонь та Євген Сеньків вирішили продовжити справу УНФ. Юні особистості зі світлими душами та синьо-сонячними мріями не бажали загарбників називати братами, а катюг поневолених народів – героями.

Виготовили прапор, печатку, запровадили членські внески, придбали друкарську машинку, щоб розмножувати літературу самвидаву. Розповсюдили листівки у зв’язку зі самоспаленням чеського студента в Празі Яна Палаха. У 1970-му всі члени УНВФ вступили до вузів. Група розрослася кількісно й географічно. Серед них були також діти вірних ленінців, зокрема син Івана Сварника, який писав для КГБ закриті рецензії на твори В.Чорновола, І.Калинця, М.Осадчого. Діяльність УНВФ полягала у розповсюдженні самвидавської літератури, а саме: листівок проти національного гноблення українського народу, нищення його культури і мови, проти окупації Чехословаччини в 1968-му. Передруковували й поширювали твори І.Дзюби, В.Мороза, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін., журнали «Український вісник», «Хронику текущих событий», твори О.Солженіцина, працю М.Джіласа «Новий клас».

У листопаді-грудні 1972 р. (зі своїх та матеріалів самвидаву) видали перший номер машинописного журналу «Поступ». Переднє слово написав Григорій Хвостенко. Друкували журнал в Самборі. А коли у Львові 1973-го вперше від «золотого вересня» 1939-го заборонили проведення шевченківських вечорів, УНВФ виготовив 150 екземплярів листівок, що завершувалися словами: «Вставайте, кайдани порвіте!» Близько 40 листівок Я.Микитко розклеїв увечері 26 березня у Львові. Кагебісти у цивільному затримали Яромира на квартирі, але при обшуку, на щастя, нічого не знайшли (2-3 листівки так і залишилися у куртці, яка безтурботно ночувала в коридорі). Уночі 28 березня декілька десятків студентів, в  тому числі й Зорян Попадюк, були заарештовані. На юних «антирадянщиків» приїхав подивитися сам голова КГБ УРСР В.Федорчук…

Ігор СИСІН.

(Закінчення у наступному спецвипуску).