Світом двигають диваки!
Ми навчилися ґнирати на життя і цей досвід надійно вкоренився. То найпростіше, що можна собі придумати, аби себе ж оправдовувати. Тому як тільки дізнався, що на території Чукв’янської ОТГ активно зароджується фермерство і займаються цим молоді люди, взяв собі у попутники начальника управління агропромислового розвитку Миколу Аннича і подався туди. У нього, щоправда, свій інтерес – погомоніти з молодими людьми, допомогти їм добрим словом і програмами розвитку, під які держава дає гроші. Мав бути і голова Василь Янів, який всіляко сприяє хлопцям, але у нього на той день припали інші справи, тому “екскурсоводом” став Блажівський староста Володимир Пукаляк. А я й не думав, що і в сільському господарстві можна знайти сенсації.
«Хочу бути Білаком»
РОСТИСЛАВУ Михайловичу Бичику зі Звора – лише 18 років. Вчиться у Самбірському медичному коледжі і цей пункт у житті його бабусі Марії Іванівни Драган найбільш почесний. Вона і досі мріє, щоб внук став лікарем, хоча у внука зовсім інші види на майбутнє.
Марія Іванівна працювала у соцзабезі в Самборі, а у Ростика, коли той приходив до неї на роботу, залюбки питали, ким він хоче стати. І той ґонорово відказував, що хоче бути Білаком. Іван Іванович на той час керував райдержадміністрацією, тому бабусі незручно було таке чути, мовляв, ще хтось донесе і очільник буде зле думати про цілу сім’ю: підсиджують, чи що? Насправді хлопчик не мітив на владну посаду, бо ще з тих малих літ любив худобу і мріяв мати свою ферму. Як Білак…
Закінчивши школу, підкорився волі рідних і пішов у медицину. Виявляється, вчиться добре, хоча власна господарка відбирає трохи часу. Ви уявіть собі, що для того, аби обійти дві корови, коня, пернату живність, йому треба вставати у четвертій ранку. Видоєне молоко бере з собою і перед тим, як потрапити у медколедж, йде на ринок і продає товар. Марія Іванівна каже, що молодому хлопцеві геть не пасує такий бізнес і їм навіть соромно від цього. Хоча нічого сороміцького ми не побачили – він не сидить на шиї у батьків, а самотужки дає собі раду. Лягає спати аж після дванадцятої ночі, бо знову ж таки – треба господарку обійти. Одного разу до Ростика в гості приїжджав викладач коледжу, бо виникали ситуації, коли треба було якісь заняття пропускати. Пояснював, що прогулював, бо корови глядів… От вчитель і поїхав дивитися, чи справді ті корови існують. Переконався і більше до Ростика зайвих питань не виникало. І ставляться до юного фермера-медика з особливою пошаною. Через півтора року – випускний, а потім знову йде в науку, але у ветеринарну академію. Микола Аннич навіть нарадив заочну форму навчання і, якщо одночасно займатиметься фермерством, то наука безкоштовна. Ростик почув про це і вмить очі загорілися. Натомість бабуся далі своє – ліпше б він людей лікував…
Купив фіру, дав за неї чотири тисячі гривень, похвалився Ростик, а я ловив себе на думці, що, проживши купу літ у журналістиці, ще жодного разу не чув, аби в такому віці пишалися такими покупками. Це унікально, це неперевершено! Сім’я у рідному селі звела капітальний будиночок під зелений туризм – і це для нащадка. Щоправда, туди треба ще купу грошей вкласти, але не все відразу. Поблизу своєї хати зводять стайню на десяток корів. Увесь родинний капітал йде туди…
Не міг не розпитати, як до Ростика ставляться у селі? Хтось вважає його диваком, бо не може дитина так багато працювати і вести такий стиль життя. Хтось заздрить, хтось свариться, якщо корова не туди зайшла і може з цього приводу дзвонити під час занять у медколедж. Одне слово, люди як люди. І якщо хтось не такий, як інші, то це викликає різні почуття. Хоча до Ростика уже звертаються односельці, бо навчився у коледжі добре заштрики робити. А одного разу хтось пізно вночі приходив, бо у корови вим’я спухло. Ходив рятувати і врятував. А ще юний господар наскладав собі грошей і купив електричний «млинок» – зерно худобі молоти.
В одному місці він мені скоромовкою розповідав таке: я купив собі телятко, воно трохи підросло, я продав, додав грошей і купив бичка, відгодував, продав, а натомість купив ялівку… І так далі – навіть я не запам’ятав. Слухаю і думаю: чоловіче, та ти говориш так, ніби біля тієї господарки вік провікував.
В день Ростик надоює 30-40 літрів молока. Ми не будемо рахувати чужі гроші, але якщо продавати його на ринку, то гроші, самі підрахуйте, немалі. Має своїх стабільних покупців, бо, як мовиться, воду молоком не розводить. Міські покупці також уже знають, що є молоко «від крови», а є «з магазину»… А в селі інколи дає людям молоко в борг. Бабуся називає це жартома благодійництвом, а Ростик міркує інакше: як я можу відмовити і не дати молока для дітей, все одно гроші повернуть..
Якщо я скажу, що нас не гостили, то ви все одно не повірите. Коли ми всілися за стіл, то пригостили нас моїм улюбленим салатом олів’є, сиром, грибочками маринованими, помідорами соленими та смаженими яйцями (ви не повірите!) з яскравим жовтим жовтком. І навіть добрим самогоном, який Ростик сам і вигнав, бо цей продукт почасти заміняє у селі гроші і вважається твердою валютою… «То все Ростик сам готує, сам закрутки робить, бо я, знаєте, майже вдома не буваю – їжджу до Польщі, бо грошей треба», – каже Марія Іванівна, а я знову ловлю себе на думці, що не кожна господиня так смачно готує. Ну, кажу, буде якась жінка мати чудового чоловіка. Ростик зарум’янився, а бабуся свій жартівливий коментар додала: та я знаю, чи знайдеться якась дівка, аби погодилася так важко разом з ним працювати…
Покидали ми привітну оселю з міркуванням про те, що коли хтось і рухає світом, то ось такі диваки, як Ростик.
Роман ІВАНЧУК.