Смільниця, яку повернули нащадкам

SambirWZ
31

Смільниця, яку повернули нащадкам

Печальна історія в нашої України… Коли нині повертаємо собі забуті сторінки, то більше всього поминального, а не радісного. Та й чого дивуватися – нас віками гнобили, над нами знущалися, зрештою, цей стиль спілкування з Україною продовжується: то Крим віддали без спротиву, то воюємо на Донбасі, то сусідам не подобається, що ми хочемо, аби в Україні була українська мова. Але повернемося до тих сумних сторінок минувшини…

К олиСЬ біля Терло було село Смільниця. Акурат після війни, коли між Варшавою та Москвою ділили кордон, хтось у Кремлі намалював лінію. І так сталося, що клята смуга розітнула навпіл невеличке бойківське село Смільниця. У 1951 році була демаркація кордону, 20 березня 1952 року людей попередили, що їх будуть виселяти, а 2 квітня уже стояв ешелон з товарними вагонами і, обливаючись слізьми, люди вантажили усе, що могли – худобу, такі-сякі пожитки, не могли тільки забрати основного – своїх хатин, полів, лісів, церковці і могил батьків. Мешканців Смільниці розселили у інших селах Львівщини, надавши їм хати, що їх залишили поляки. З усієї тодішньої Смільниці залишився шматок чи то церкви, чи то дзвіниці (ми так і не з’ясували), та кілька пам’ятників на цвинтарі. Ця місцина заросла чагарниками і мало хто міг туди дістатися, хоча вона біля самої траси на кордон. Ентузіасти вирішили вичистити територію, встановили східці до старого кладовища, намалювали банер-путівник і от недавно туди ж зійшлися місцеві люди і нащадки тих, кого виселяли. Зрештою, прибули і кілька переселенців… Коли я піднявся у гору, то побачив те, що дуже вразило: молодий чоловік взяв камінь – шматок якогось пам’ятника, і за порадою, ймовірно, його бабусі, пробував притулити до пам’ятника, приміряючи, чи бува, не звідти. Здавалося, що людям навіть у такий спосіб праглося зліпити те, що уже, на жаль, не ліпиться. Мав розмову з двома переселенками, які приїхали разом з внуками. Тоді, у 1952-му, їм було по 17-18 років. Коли пробував питати, як це було тоді, схоже, їм не конче хотілося ятрити душу чи рвати рану, що так і не загоїлася. Хоча, треба віддати належне: вони часто приїжджали на свою Смільницю, щоб вклонитися пам’яті предків. А тепер радіють, що їхньому селу повернули його історію… Хоч це, бо іншого уже не повернути. Уявіть тільки, через таку намальовану лінію кордону у ті часи влада була змушена переселити зі Смільниці та ще кількох сіл нашого краю 7167 сімей, тобто 32066 осіб.

А тієї неділі громада влаштувала поминальний захід, присвячений 65-й річниці примусового переселення. Прибули десять священиків, що свідчить про особливість дійства. Поважними гостями були єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Григорій, делегація з Сокальщини, куди переселили смільничан, представники Українського Католицького Університету та ректор отець Богдан Прах, представники Національного університету «Львівська політехніка», завідувач сектором фондів Львівської Національної галереї мистецтв та представник фонду збереження сакральної спадщини Наталія Філевич, український етнограф, журналіст, публіцист та громадський діяч, автор книги «Акція-51» Наталія Кляшторна, голова районної ради Тетяна Терлецька та інші. Як завжди скромно, поводив себе директор ТОВ “Еко-Оптіма” Максим Козицький, хоча це власне його фірма витратила близько 100 тисяч гривень для облагородження території. Максим Зіновійович зізнався, що коли знайомий прикордонник зі Смільниці розповів йому історію села, якого уже нема, вона вразила. І тому не було сумніву, що треба допомогти людям повернути давню історію – бодай би фрагментом стіни та кількома пам’ятниками, що вціліли на цвинтарі.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар