Старість у «золотій клітці»

SambirWZ
28

Старість у «золотій клітці»

«Я колись читала у вашій газеті цікаву життєву оповідку. Досі, як згадаю, душа крається. Розкажіть ще щось… У вас не зле виходить», – звернулася до нас постійна читачка «Високого Замку». Життєвих історій справді є багато, переплетінь долі, болю, неспокою. І якраз під це бажання маємо одну життєву ситуацію…

ПАНІ Надія мешкає в одному з приміських сіл. Працювала звичайною нянечкою у садочку. Коли побралися з чоловіком, вирішили відразу будувати свій дім. Богу дякувати, родичі допомогли, а сусіди, з якими були у хороших стосунках, коли щось треба, приходили, бралися за лопату, чи тачки. Відтак, коли сусіди потребували якоїсь помочі, і вони були безвідмовними. Але як тільки переїхали до нового помешкання, чоловік пані Надії помер. Якось так несподівано, що жінка не встигла й оговтатися. То був такий страшний шок, що геть не розуміла, що коїться. Допомогли поховати сусіди, подруги по роботі. Ще довго відходила від важкої втрати, але син тоді був шестикласником і мама вирішила всю любов віддавати йому – продовжувачеві роду. Одягала у все найкраще, смачно годувала, пильнувала у всьому. Був один випадок. Пані Марії довелося лягати в лікарню у Львів на операцію. Тягнула до останнього, бо не знала, як і на кого залишити сина – поруч близьких родичів не було. Коли сусідки, з якими жила душа в душу, дізналися, то буквально вигнали її до шпиталю, а сина протягом трьох тижнів постійно навідували, ночували у нього, варили їсти і відправляли до школи. Пані Надія таку доброту і гарне ставлення завжди високо оцінювала і віддавала сторицею. Були ситуації, коли у її подруги з паралічем лежала мати, так ось, і вона ходила доглядати. Одне слово, в селі пані Надія була знана як щира, добра, привітна до усіх людина. До неї постійно приходили друзі, знайомі, щоб просто погомоніти, поділитися радістю чи болем. Як то в народі кажуть? Біль, розділений ще й на когось, стає меншим. Як і радість – більшою…

Коли Андрійко одружувався, пані Надія, узгоджуючи зі сватами кількість гостей, нарахувала їх близько сотні. Свати дивувалися: навіщо вам стільки, якщо близьких родичів майже нема. То, відказувала, сусіди і колєжанки. Як без них? З ними, вважайте, все життя прожила… Невістка Галя, як тільки прийшла жити на нове обійстя, почала запроваджувати свої порядки, а пані Надія не перечила – вони молоді, нехай собі роблять так, як хочуть… Якби ж то знала, що то для неї готують… золоту клітку. Найперше невістка задумала обгородити усе подвір’я високим парканом. Пані Надя погодилася, хоча вважала, що треба бути відкритим до людей, навіщо обгороджувати себе від світу білого. Але одного разу приїхали майстри і знесли металеву огорожу –  роботами керував сват. Такого в селі ніхто ще робив, тому сусіди зовсім не розуміли новизни. Потім, перед народженням внука, в домі провели капітальний ремонт. Невістка розпорядилася винести всі старі меблі і купити нові. Батьки їй допомогли і одного разу пані Надія позбулася усього, що нажила ще з чоловіком. Натомість – модні меблі, кухні, підвісні стелі, пластикові вікна, через які навіть співу пташок не чути… Знаєте, як воно в селі є? Коли у когось в хаті щось робиться, то сусіди обов’язково приходять оцінювати, радити… Одного разу невістка з притиcком сказала: «Чого вони всі тут лазять?» «Та це ж наші сусіди, я з ними все життя прожила», – пробувала рятуватися від нападів пані Надія. Але невістка сказала, як відрубала: «Не треба нас оцінювати… І ви нікуди не ходіть по чужих хатах. Своєї мало? А то розповідаєте всілякі небилиці, а мені потім кістки миють». І так рік поза рік минав, а до пані Надії подруги перестали заходити взагалі. І вона уже соромилася стукати в чужі двері. На вулиці з кимось зустрінеться, поговорить похапцем – та й знову у свою «золоту клітку». Навіть хрестини внуків були дуже скромні, хоча бабусі хотілося, аби хтось з її подруг прийшов бодай на чай, розділив чи примножив її радість… Брама була вічно зачинена, по подвір’ю з газонами бігав пес – і все… Жінці у її хаті вділили одну кімнату, в в інші вона майже не заходила, бо як тільки зайде до внуків у своїх старих улюблених тапочках, то невістка біжить після неї замітити… І баба Надя почала ловити себе на думці про те, що вона відрізана від світу білого, від людей – наче в тюремній камері на одну людину. У дітей-внуків свої проблеми, а їй навіть поговорити нема з ким. Інколи заплаче, сама собі на долю поскаржиться…

А років два тому пані Надя послизнулася на дорогому ламінаті і щось там у бедрі зламала. Тепер лежить у своєму ліжку, чекає, що вранці, в обід та ввечері їй тихо принесуть поїсти, перестелять ліжко, помиють – спасибі, доглядають. Рада б померти уже, та Бозя не забирає. Ніхто її не провідує, забула, як люди виглядають… Єдина радість: має мобільний телефон і може задзвонити сусідкам чи подругам. Але останнім часом упіймала себе на думці, що не знає, про що з ними говорити. І вони не знають, про що їй розповідати… Та й що то за спілкування, коли живої людини не бачиш. Сумна старість у «золотій клітці».

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити