Таких історій у нас сотні, а може й тисячі. У кожного покоління були і є свої випробування. Не знати, кому на долю випало більше труднощів… Але хочеться, щоб ті далекі історії не забувалися. Бо мине ще років десять, підуть з життя живі свідки і пам’ять, не дай Боже, заросте плісенню…
Пам’яті моєї Мами Марії Сілецької-Гіць,
з любов’ю та глибокою шаною Леся СІЛЕЦЬКА.
Час не зупиняє свого бігу, тільки відмірює нам земну мить у Вічності, і вже короткий запис у свідоцтві про смерть – народилася 26 червня 1923 року, померла 24 травня 2019 року. А за ним людське життя, пройдений земний шлях довжиною у 95 років, з радощами, болями, тривогою, боротьбою і надією.
…Маленька Марійка була першою онукою у великій сім’ї свого діда Миколи Гіця – страшевицького війта і українського господаря… З вікна рідної хати бачила поле, що простягнулося аж до Ріни, і зігнуту постать у білій хустинці, що виднілася ген під Валами. То бабця Анна полола городину, яка щедро родила на тому полі. Пам’ять часто вихоплювала цей образ з дитячих літ.
Мала хлопчачу вдачу, маленька і зграбна, з двома тугими косами-праниками, які дбайливо заплітала мама. Сідала, бувало, на коня і гасала верхи батьківськими луками аж ген попід Валами. Любила простір і землю, відчувала її силу і напивалася нею, зачаровувалася буйною розкішшю земного маю, коли ще коса не торкалася перших трав. Колись мала б успадкувати по батькові цю землю, стати на ній господинею…
На празники до батьківського дому з’їжджалася уся велика родина, близька і дальша. Приїздив вуйко Богдан зі Стрільбич зі своїм сином Миколою і вуйко Марусяк з Торчинович із дочкою Ольгою. Обоє були старшими за Марійку. Ольга – красуня, струнка із тонким станом 18-річна дівчина. Носила сукні, пошиті у кравчині зі Самбора – предмет заздрості малої Марійки. «Коли виросту, пошиєш мені таку ж?», – допитувала у матері.
Микола Богуш – рік чи два старший за Ольгу – був завжди чимось заклопотаний. За празниковим столом довго не засиджувався, бо мусив йти то на збори до Торчинович, то виїжджати на вишколи. На збори і вишколи ходила і Ольга Марусяк. А малій Марійці обоє здавалися втаємниченими у щось велике і поважне. Хотіла і собі бути такою.
…На літні вакації приїжджали зі Львова додому хлопці-студенти. Збирали в «Просвіті» молодших «на науку». Марійка з товаришками теж ходили на ті збори. «Діти, а якої ми національності?» – питали студенти. «Русини», – відповідали хором. «Ні, малі, ми українці, наш прапор – жовто-синій, наш Герб – Тризуб», – вчили старші. Хлопці-студенти організували юнацький гурток. Марійці було 15-ть, як і її товаришкам, коли вони вступили до цього таємного гуртка, який був не чим іншим, як низовою клітиною ОУН. Як підпільна організація ОУН багато уваги приділяла якраз низовим клітинкам і поширенню у тридцяті роки свого впливу у селах Галичини.
Молоді і завзяті готували урочистості до свят. Ставили вистави «За двома зайцями» і «Циганку Азу» Старицького. Марійка – смуглява з великими чорними очима, грала циганку Азу з таким запалом, що товариші стали звати її Циганочкою.
«Я маленький українець! Гіць Євген зовуся! В «Рідній школі» вчуся. Люблю свою мову, над усе чудову! Як притупну! Як пристукну! Я не дам Україну ворогам» – гордо декламував Марійчин брат Євген на одній із урочистостей. Крім вистав, дівчата ширили підпільну літературу, розклеювали летючки, які привози студенти з нагоди свят чи церковних відправ за душі полеглих Січових Стрільців. Незагоєною раною була для родини смерть маминого рідного брата Петра Посікіра, Січового Стрільця і члена УВО, замордованого поляками. Попри участь у гуртку, Марійка ще мала обов’язок торгувати в кооперативі, яку утримував її батько.
То був час великого національного піднесення. Мріялося про свою державу, рідну школу, національний університет, розвій української культури. Мріяли про великі звершення, але годинник уже вибивав війну…
…На великому возі сиділи Марійка і татова наймолодша сестра Ганна Грім зі своїм маленьким сином Левком у сповиточку. Чоловік Ганни, Степан Грім, пов’язаний з підпіллям ОУН, має намір виїжджати за кордон разом з військовою валкою. Українська Армія відходила на захід.
Плакала Марійчина мама. Бідна мама! Де ж вона могла відпустити свою дитину у далекий світ. Благала залишитися. Всі казали, мовляв, москалі не надовго, прийдуть і підуть. як в 1939-му… Наша Армія повернеться і вижене їх. Злізли з воза і залишилися. Якби ж вони знали, що чекає їх попереду, через які муки перейдуть!
Степан Грім, залишивши Ганну з маленьким сином удома, приєднався до куреня Рена. Микола Богуш, який до того працював в організаційній референтурі, займався формуванням партизанських відділів. Зв’язковою стала Ольга Марусяк. Марійка разом з товаришками з юнацького гуртка записалася до Созанської дівочої станиці. Було їх десятеро. Десятницею обрали Доміню Чир. Всі перейшли на нелегальне становище. Кожна мала псевдо. Марійчине було «Богданна». Дівчата носили естафети. Марійці випадало йти до Сприні, Билич, Мшанця. Часом треба було вибиратися в дальшу дорогу – до Дрогобича. Шлях був неблизьким і небезпечним. Мама давала Марійці клуночок з їжею і молилася, щоб дитина живою повернулася. Ще завданням дівчат був збір продуктів. Зносили їх до однієї хати, щоб потім передати до лісу.
…Перший раз Марійку заарештували разом з мамою за знайдений мішечок посівного зерна, який тато закопав у землю. Гусаков, начальник НКВД у Старому Самборі, допитував обох, а потім відпустив маму. Казав, щоб та принесла йому свіжої свинини, інакше дочки не відпустить. Марійка повернулася, але нікуди з дому не виходила. Знала, що за їхньою хатою пильно стежать.
…Стрільбицькою дорогою на возі везли вбитого молодого чоловіка. Голова його звисала вниз, мозок витікав на запорошену дорогу. Обіч воза йшли енкаведисти і стежили за виразом облич стрільбичан, зігнаних на дорогу. Серед тих людей стояла літня жінка із скам’янілим обличчям. І коли фіра уже від’їхала за село, жінка йшла дорогою і збирала той мозок в подолок. І німі сльози котилися з очей. То була мати Миколи Богуша. Її єдиного сина повезли у Вічність.
…Марійку арештували вдруге. Тепер уже за приналежність до ОУН. Катували страшно. Живого місця на її тілі не залишалося. Не зізналася ні в чому. Через тиждень відпустили, але додому сама дійти не могла. Так і сиділа під мурами катівні, поки хтось із односельців не побачив її і не дав знати батькові. Тато привіз її до хати на возі. Разом з Марійкою забрали ще шістьох дівчат. Вимагали добровільно підписати зізнання у приналежності до ОУН. Дівчата знали, що за таким зізнанням стоїть смертельний вирок.
Служба безпеки ОУН, що була в боївці, разом із місцевими партизанами, боячись різних провокацій з боку ворога, прийняла рішення ліквідувати дівчат, яких енкаведисти відпустили. Родичі, що були в боївці, попередили дівчат – вночі за ними приїдуть. Марійку, ледве живу, яка ще не могла сама ходити, тато вивіз за Бережницю і сховав на пшеничному полі. Лежала непорушно, бачила сонце і небо, відчувала дихання землі і так хотілося жити…
Спала по житах і полукіпках, пивницях і цвинтарях. Заснула одного разу в житі, а сонце зійшло вже високо. Надибали її пастушки малі, розбудили криками: «Тут дівчина спить». Встала скоренько і пішла далі. А куди? Додому повернутися не могла. Був у селі один такий чоловік, що мав завдання пильно стежити за батьковою хатою.
Рік пересиділа в Самборі, в музеї. Пані Майхровичева, прибиральниця з того музею, була доброю жінкою. Жила в маленькій кімнатці при музеї. За стіною було зерносховище. Пробили невеличку дірку в стіні і зсипали собі зерно. Майхровичева носила його кудись молоти і пекла коржі. Марійка з кімнатки не виходила ні вдень, ні вночі. Часто приходила дочка господині і сварила матір, навіщо тримає чужу дівчину у себе. Та Майхровичева не видала Марійку, а коли отримала дозвіл виїхати до Польщі на поселення, Марійка перебралася до Львова. У Львові було дуже важко, не мала документів і у будь-яку хвилю її могли арештувати.
Пішла до сповіді до Митрополита Андрея. Той пожалів її і через підпільників Марійку переправили до Билич.. В домі билицьких господарів вже переховувалася одна дівчина, але Марійку прийняли, як свою. Хата стояла під самим лісом, на горбочку і з подвір’я було добре видно, чи не йде хто чужий… Був Великдень і дівчата разом з господинею пішли до церкви. Катруся – так звали дівчину, пішла до сповіді. І гадки не мала, що священик видасть тайну її сповіді… енкаведистам. Катрусю забрали посеред Служби Божої, Марійку врятувала господиня. Поки люди розбігалися з церкви, відвела її додому, а потім вивезла до лісу. Через тиждень голова Билицької сільради, підпільник, виправив Марійці документи на ім’я дівчини-калічки, що жила в Биличах. З ними Марія поїхала до Ворошиловграда на шахти. Жила в гуртожитку ще з трьома дівчатами в кімнаті, але одна одній про себе нічого не розповідали.
Одного разу на шахту прибігла схвильована дівчина-сусідка: «За тобою приходили і питали, як ти виглядаєш». Треба було кудись втікати. В гуртожиток уже не пішла. Там могли її арештувати. Додому, на Західну Україну, поверталися разом з дівчиною, яка попередила її про небезпеку. Ближче знайомилися уже в дорозі. Орися була родом з Борині, і вся її родина – в УПА. У Львові через знайомих розшукала брата. Той, за завданням підпілля, служив в міліції. До Борині дівчат переправили на дні полуторки, завантаженої мішками з цукром. Ще два довгих роки дівчата прожили в криївці поблизу Борині. Не знали, що чекає їх попереду. Скільки ще можуть так переховуватися? Чекали на знайомого провідника, який зможе перевести їх по той бік кордону, а там що буде…
Одного разу приїхав додому Орисин брат з новиною: «Амністія!» Кат помер і оголошена амністія! Хто з’явиться з повинною, тому дарують свободу. Зголосилися. Був суд, виправдовувальний вирок і… покаяння. На покаяння привезли Марійку в Страшевичі до сільського клубу. Прийшли односельці, хто з цікавості, хто із співчуття, хто зі страхом. «Тікай, Марійко, з того села, бо вони тобі жити не дадуть», – казав їй один добрий чоловік. Поїхала до Самбора, бо у Страшевичах і так не мала де жити. Батьків вивезли на Сибір. Сестра Оленка, маленька дев’ятирічна дівчинка, теж поїхала з батьками. Забрали і стареньку бабцю Анну, яка не витримала важкої дороги і померла, не доїхавши до місця виселки. Поховали її у спільній могилі на залізничній станції в Колейську. Врятувався лише брат Євген, який на той час був студентом Львівського лісотехнічного інституту. Але дорога до рідного дому була йому заказана. Та й дому не було, бо конфіскували. Стайню та стодолу розібрали для колгоспу.
Тато писав Марії з далекого Сибіру, тужив за рідною землею, просив дочку вислати йому тої землі з рідного поля. Рідна земля, якої їм так ніколи і не повернули і на якій Марійці так і не судилося стати господинею. Коли через багато років колгоспи потім ліквідували, а землю роздали іншим господарям, прийшов до Марійки один чоловік, Дмитро Грім, вклонився їй низько: «Дякую тобі за твоє поле, яке мені так щедро родить».
Загинув у бою в Недільній Степан Грім, на косах повісили енкаведисти його рідну сестру Петруню Штеник у підвалі Старосамбірської катівні. Заарештували дружину Ганну і на 15 років відправили у Мордовські табори. Маленького Левка вигодувала інша сестра Степана Грома – Катерина Гіць. Усе життя двох жінок він називав «Мамою» – ту, яка народила, і ту, яка виховала. Повернулися з Сибіру Марійчині батьки.
…Перед вами історія життя молодої дівчини, історія власного усвідомлення національного самовизначення на тлі повсякденного укладу життя її родини… Працьовиті і волелюбні селяни завжди прагнули мати свою державу, розмовляти рідною мовою і вільно господарювати на рідній землі… Марійка не тримала зброї в руках, не була у військовій сітці. Була лише членкинею цивільної організації, пов’язаної з ОУН, але сповна заплатила за прагнення бути українкою на своїй українській землі…. Годинник знову вибив війну – нинішню. І тисячі хлопців знову пішли супроти того ж московського окупанта. Без пафосу, без зайвих слів та гасел. Але з тим єдиним, що було у часи Марійчиної юності і що залишилося на завжди: «Слава Україні».