Тепер труну з покійником через води Сприньки переправляти уже не будуть

SambirWZ
14

Тепер труну з покійником через води Сприньки переправляти уже не будуть

У Монастирці збудували за мільйон гривень добротний міст, але радості було значно більше

Для того, щоб зрозуміти значущість звичайного моста, треба було у неділю поїхати у Монастирець, де місцевий священик разом з громадою помолилися біля новобудови… 

БАГАТО років річка Спринька підступно ділила село навпіл. Одні жили, як самі кажуть, при цивілізації та при асфальті, а інші – ті за річкою – при болоті і через кладку. Кладка – це зо дві сосни, перетнуті вздовж. От по них і ходили всі, починаючи від немічних пенсіонерів і закінчуючи першокласниками. Кому лячно було йти понад Сприньку попри поручні, йшли або їхали через воду. Особливо складно було, коли здіймалася від паводків вода і вже тоді ні “швидка” не могла добратися до хворого, ні потім померлого годі було на фірі через ріку відтранспортувати на місце вічного спочинку. Закуток вулиці Зарічної десятиліттями вважав себе «сиротою». Там залишилася сотня хат, хоча частина з них уже порожня, або, скажемо так, майже порожня… Після недільної події «відрізані» від світу воз’єдналися з цивілізованим Монастирцем і втішилися. Іван Федорович, який там мешкає, казав, що не раз самому доводилося падати з кладки, а про дітвору уже годі щось казати… Одного разу пан Іван як небайдужий мешканець села, зустрівшись з депутатом обласної ради Олегом Домчаком, навіть посварився з ним, мовляв, у гірські села ніхто нічого не вкладає, все пропадає, а ви влада… Олег Іванович тоді твердив, що не все відразу, але дав обіцянки. У неділю пан Іван привселюдно пригадав цей факт і віддав належне керівній команді народного депутата Ярослава Дубневича, до якої входять усі, починаючи з Києва і аж до голови ОТГ Люби Ковалик. Ми вловили цікаву тенденцію: якщо в селах нічого не робиться, то погано, але терпимо, і хочемо, коли починають щось міняти на краще, то відразу все, бо ростуть апетити. Тому монастирчани, віддавши належне чиновникам, сказали, що одного моста замало, треба ще два. І дороги треба, і ще там чогось… Між іншим, міст був записаний в угоду між кандидатом в нардепи Ярославом Дубневичем та громадою села. Пункт уже викреслили як виконаний і намітили плани на майбутнє, навіть освітлення нічних вулиць, підкреслив сам Ярослав Васильович… Ми почули про те, що між Монастирцем та Спринею, яка є столицею УГВР і має стати всеукраїнським центром патріотичного виховання, є ревнощі. Монастирчани кажуть, що вони не гірші, і синхронно вимагають благ і для себе… Хоча, судячи з виступу голови ОТГ Любові Ковалик, сіл, яких би вона не любила, нема. Ви не повірите, але коли вона почала розповідати, скільки за останні три роки вклали у соціальні заклади, наш репортер зі своїм блокнотом і ручкою загубився десь на восьмому пункті. Але зробили справді багато. Між іншим, Любов Ігорівна сама про себе каже, що вона уже давно не стільки жінка, скільки головиха і господарниця. Коли під час відкриття моста почала розповідати, що і за чим робили, то назвала усі технічні терміни, з яких міст складається… Не кожен чоловік такі слова запам’ятає… Між іншим, виконавцем робіт був керівник «Західводбуду» Роман Кривич. Він взявся до праці тоді, коли гроші лише обіцяли, але взявся. Кошти перерахували акурат перед освяченням, бо, справді мовити, святий отець міг би й не освятити те, що неоплачене… А хід робіт пильнували і керівники району Микола Фрей та Віталій Кімак, і депутат облради Олег Домчак. Олег Іванович пригадав, як на перших зустрічах обіцяв міст, а люди йому услід відмахувалися, мовляв, знаємо ми вас, обіцяльників… Видно, трапляється, що навіть фантастичні мрії збуваються…

Фішкою свята був один хвилюючий момент: усім селом пройшли по мосту туди-сюди з колядою «Нова радість стала», але ніхто людям за це не заплатив, бо найбагатший колядувальник Ярослав Дубневич сам по коляді ходив…

Увесь наш владно-журналістський бомонд потім пішов оглядати школу, де керує Оксана Федицька. Ну, що вам, людоньки, сказати? Чисто, гарно, облагороджено, відремонтовано, укомплектовано і тепло – навіть не скажеш, що заклад зводили ще у минулому столітті за Хрущова… Пані директорка родом з Монастирця, у цій школі колись вчителювала її мама, а тепер донька відроджує шкільництво… Тішиться абсолютно усім, навіть щойно народженим у селі малюкам, бо то її учні.

Взагалі, мені було у Монастирці дуже комфортно і, можна сказати, родинно – земляки не спилися, ходять у норкових шапках і під краватками, на людях не матюкаються і переживають за статки свого села, точніше, нашого, бо усі порядні Іванчуки, якщо звідкись і вийшли, то неодмінно з Монастирця…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар