Торчиновичі ще ніколи не бачили сотні букетів білих айстр і не чули жалобної мелодії військового духового оркестру
Україна попрощалася з курсантом Харківського льотного училища Ростиславом Булієм, який загинув в авіаційній трощі біля Чугуєво…
ЗДАВАЛОСЯ, якраз ті сотні людей з рідних для Ростика Торчинович Старосамбірського району, які прийшли до осиротілої домівки втомлених болем батьків, і були всією Україною… Перед тим, як зайти на подвір’я, я спостерігав за заїжджими телевізниками, які конче хотіли взяти інтерв’ю у ровесників Ростика: яким він був, чим запам’ятається… Я бачив, як юнаки відмовляються: важко говорити, прошу відійти… І лиш один з найсміливіших щось не надто впевнено від хвилювання казав про людяність і щирість свого загиблого товариша. Це був такий собі традиційний набір найкращих епітетів, які з’являються у голові найперше. Зрештою, мало хто на тому похороні був здатний про щось говорити… Був просто біль.
«Високий Замок», як тільки сталася трагедія, написав про цю подію. Нас особливо вразили слова, які востаннє почула мама хлопця пані Оксана: «Мамо, у мене все добре, сідаємо в літак». А потім була найстрашніша у житті батьків новина… Один з дванадцяти свяшенників, який промовляв до скорботної громади, сьогодні так і сказав: нема нічого жахливішого для батьків, ніж стрічати у домовині свій найцінніший скарб – сина… А ще гірше, коли через день-другий батькові треба було летіти у Харків здавати тест ДНК, аби підтвердити… залишки сина. І більше тижня збентежених днів і безсонних ночей чекати домовини…
Батьки готували Ростика до мирної професії економіста, а він мріяв літати в небі. Тато з мамою, які перечили волі сина бути льотчиком, відпустили його до Харкова на іспити, сподіваючись, що самотужки він не вступить… «Простіть мені, мамо, що вас не послухав», – промовив у прощальній промові той же священник, а потім додав: Ростик хотів літати тілесно, а відлетів душевно… Кожного разу до свого внука у Харків у день українського війська їздив його дідусь, а цьогоріч уже не доведеться, сказав святий отець… Я ще недавно, продовжив він, бачив Ростика у церкві на Богослужінні… Якби ж то знати, що востаннє… Взагалі, не знаю, звідки у священників у такі сумні хвилини беруться саме такі пронизливі слова, але коли бачиш у почесній варті молодих хлопців, яким не положено рухатися, а тим паче, плакати, а вони плачуть, то душа насправді крається. Не знаю, чому, але коли заспівали «Вічна пам’ять», пішов дрібненький дощик. Село не зрушило з місця, ховаючись від тимчасової грози…
Потім Торчиновичі дорогою на кладовище чи не вперше в житті почули професійний духовий оркестр військовиків з його жалобною мелодією і чи не вперше в селі було сотні букетів білих айстр…
…Колись, коли на рідні терени привози Героїв Небесної Сотні, а потім і воїнів АТО, то було велелюддя. Потім, коли загиблих на сході ставало більше і «Пливе кача» звучало частіше, люди на мирній території реагували уже спокійніше – начебто звикали… І було якось зле чути сьогодні, що Ростик не загинув на війні, просто сталася страшна катастрофа на мирній території. А у мене питання: а хлопчина у свої 22 роки, коли в Україні війна, вчиться на військового, щоб захищати Україну, то хіба не Герой?
Тому й казав на початку: з курсантом Ростиславом Булієм прощалася в Торчиновчах уся Україна.
Роман ІВАНЧУК.