Трибуна читача

SambirWZ
63

Трибуна читача

Вартість здоров’я зросла у 4 рази за 4 роки

Шановна редакціє. Дозвольте викласти свій біль на сторінках вашої газети. Думаю, цей біль стосується кожного… Уже років чотири мені постійно доводиться користуватися одним і тим же медичним препаратом.

Якщо на початках, як тільки лікар приписав, він коштував 40 гривень і вистачало мені на тиждень – ніби й недорого. Тепер же, коли зайшла в аптеку, була шокована. Мій лік виріс у чотири рази. Питаю у молодої дівчини, чому так, а вона відповідає: хіба це від нас залежить? Я розумію, що від неї це не залежить, але від кого?

Можна замість копченої ковбаси купити ліверну і день проклигати, можуть старі чоботи віднести у ремонт і ще одну зиму відчовгати, але не можна позбутися того медикаменту, без якого нема життя. Мені здається, на цьому і зловживають ті, які виробляють ліки, чи торгують ними. Медикамент, про який кажу, не якогось там іноземного виробництва, а наш, вітчизняний. Таке враження, що живемо у залежності від всесильного долара. Тільки пенсії наші тримаються на тому ж рівні, що й були. Де і у кого просити захисту від бідності? Незахищеними залишаються ті люди, які усе життя чесно відпрацювали, а тепер мордуються.

Марія КУРЧ.м. Самбір.

Всі ми, батьки, такі дурні…

Недавно прочитала заголовок статті, мовляв, не живіть заради дітей, живіть заради себе… Істина в цьому є, бо ми своє життя гробимо на те, аби дітям було легше та ліпше, а вони і близько цього не оцінюють. Їм здається, що так і має бути. Натомість виховуємо людей, яким до зрілого віку треба допомагати… Та і я така сама…

Розповім вам про сім’ю своїх кумів. Добрі люди, працьовиті, виховали двоє дітей, мають четверо внуків. Кума торгує – зарплата невисока, але стабільна – і Богу дякує за це. Кум півжиття провів на заробітках. Спочатку у Москву їздив, потім поближче – до Польщі. Гарує, як проклятий кінь. Одній дочці, звичайно, з допомогою сватів, вибудували каменицю на два поверхи, другій – купили квартиру. Мабуть, те, що сказала, нікого не дивує, бо ми так і живемо заради дітей… Але у кума був ювілей – 55 років. Він здебільшого ювілеї не святкував, бо здавалося, що вони тягнуть багато грошей, а радості – на один день. Але то 55! Зібрав  усю свою родину, замовив бар, столи ламалися від наїдків, музика грала. Кум був напрочуд врочистий – в новому костюмі і під краваткою. Дійшла черга до привітань. Від імені дочок, зятів і внуків слово надали старшій дочці. Ми, у всякому випадку, я – то точно, завмерла в очікуванні гарних слів подяки. Дочка – не з дурних і мала б щось таке вимовити, аби батькові було приємно. Але вона трохи завагалася, розхвилювалася, посміхнулася, а потім видала: “Тату, ми хочемо, щоб ви ще довго мали добре здоров’я, працювали і нам допомагали”. От і все! Гості вдоволено заплескали у долоні, бо їм сподобався цей, здавалося, дотепний і щирий жарт. А мені стало сумно. Бо насправді, батько своє здоров’я залишив у заробітчанських краях і не собі статки здобував, і відпусток не мав, і у подорожі не їздив… Коли після того глянула на свого кума, відчула, як він щиро розплився у радості – йому ж бо діти здоров’я бажають… Дурним був, дурним залишиться, подумала я, і тут же його оправдала: всі ми, батьки, такі дурні…

Олена К.

Ліпше чужу біду обійти?

Пригадую одну з ваших публікацій про неблагонадійну родину. Одним абзацом ви просили людей не бути байдужими до того, що відбувається поруч, виробляти у себе вміння передбачити чужу біду і бажання допомогти. Я запам’ятала ці слова, в них справді є рація і вирішила застерегти свою сусідку від проблеми.

У під’їзді живе моя давня подруга. Вона та її дочка виховують перерослого сина і внука. Почала помічати, що юнак все частіше приходить додому п’яним, або, коли жінки на роботі, приводить у помешкання таких же пияків. Потім виходять на подвір’я, горланять – мені ж то видно з першого поверху. От і вирішила не бути байдужою, розповіла подрузі, що її внук може зле скінчити, бо та компанія і горілка до добра не доведуть. Вона, зрештою, і сама здогадувалася, але моє повідомлення як людини сторонньої вивело її з рівноваги. Обіцяла розбірки вдома, подякувала за пильність, поскаржилася, що не можуть собі дати раду з лоботрясом – працювати не хоче, грошей хоче… А ввечері в мої двері хтось уже не дзвонив, а гупав кулаками. Я здогадалася, хто це, не відчинила, але через двері почула все, що молодик про мене думає. Ще й погрозив, мовляв, стули собі, бабо, писок… Тепер боюся на вулицю вийти. І треба було бути небайдужою, щоб на голому місці здобути собі зайвий клопіт.

 

Володимира Г.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар