Трохи минулого: колись, щоб стати керівником, треба було побігати з «бігунком»,
а нині вистачає брендової партії, грошей і великого кола кумів, родичів та знайомих
Зустрів у Самборі давнього приятеля, колишнього керівника одного з потужних колись підприємств на території Самбірщини. Дружина на ринку накупила торби продуктів, а він у ролі носильника. Зупинився перепочити, а заразом поринули у спогади та сучасну політику.
ПРО політику поговорили скромно, мовляв, якісь такі часи настали, що покерувати хочуть усі, навіть не маючи для цього певного досвіду, чи знань. От хочуть «порулити» – і баста! І байдуже їм, що буде, коли оберуть, як нести відповідальність за громаду чи колектив. Зрештою, так повелося, що навіть депутатів у тих чи інших населених пунктах обирають щоразу гірших і гірших. Колись, уже за України, згадує співрозмовник, в обранці йшли потужні люди, які мали за плечима життєвий та виробничий досвід, могли ділом допомогти, а не теліпанням язиком. А уже потім згадав і своє підприємство. Отримав його, коли там працювало 450 осіб, а на початку дев’яностих, коли все починало валитися, коли не було замовлень, коли годі було назбирати грошей на зарплату, зосталося трохи більше півсотні. Специфіка підприємства, яке працювало на колгоспи, просто не давала змоги розвиватися. Чоловік збагнув, що не дасть собі ради, що потрібні свіжі люди з іншим мисленням, і чесно пішов на пенсію, залишивши колектив молодому та перспективному чоловікові, який дуже хотів бути начальником. Залишив йому і виробництво та найкращих, найвірніших фахівців. «Молодий, перспективний» довів всі ті залишки до повного краху. Чи болить душа колишнього директора? Болить, звичайно, але, видно, така доля… Хоча є надія, що хтось таки повернеться на ті виробничі колись площі, підремонтує старі будівлі…
І знову повернулися до кадрів… Ні, він не банує за часами колишніми, але згадує, що коли йому запропонували очолити цей колектив, то спочатку було кілька ночей роздумів, вагань, аналізу і сумнівів: чи дам раду? Згодом, коли міськком тодішньої партії сказав: задовго розмірковуєш, вручили так званий «бігунок». То була своєрідна рекомендація на посаду і з тим папером треба було обійти найвищі кабінети району та області. Купа начальників мали поставити свої підписи під тим, що згідні бачити чоловіка на керівній посаді. Закінчувався «бігунок» у кабінеті другого секретяр обкому партії. І з кожним чиновником була жорстка розмова, кожен екзаменував, перевіряв, чи є «олива в голові», доскіпувався. Десь схибив і, як кажуть, будь здоров… Це було своєрідне сито підбору кадрів… Взагалі, тоді створювався резерв кадрів на ту чи іншу посаду і за людиною пильнували: як вона зростає, як поводиться в побуті і на роботі, а вже тоді, за позитивними висновками, пропонували керівний стілець… Чи доброю була ця система підбору? Мабуть так… Принаймні, я нічим не міг заперечити. А навпаки, знайшов аргумент: як тільки в Україні обрали новий парламент Зеленського, самі знаєте, з якою монобільшістю, то усіх позбирали, вивезли в Трускавець і вчили невігласів протягом тижня бути народними депутатами. Лише протягом тижня! Наслідки ми бачимо… Приблизно це саме відбувається і в нас на місцях, бо і ми не так далеко втекли. Місцеві осередки партій, які прокинулися перед виборами, гарячково шукають людей у свої списки – тих, хто може підтягнути список своїми великими знайомствами чи кумами-родичами, тих, які просто мають гроші і можуть кинути пару тисяч на агітацію. І хто в таких умовах пройде у місцеві парламенти об’єднаних громад, один Бог знає… Так і живемо…
Роман ІВАНЧУК.