УГВР знову об’єднала Україну і стала святом шістнадцятирічних нескорених
Середина липня на Самбірщині, а тепер вже й у сусідніх районах (і не тільки) позначена святкуванням УГВР у Сприні. Тут, у далекому 1944 році створилася Українська Головна Визвольна Рада. З часів незалежності сюди кожного року приїжджають воїни УПА, яких стає щоразу менше, приїжджають ті, які звикли їздити з молодих літ…
Схоже, прийшов той момент, коли, аби не загубити гарну традицію, треба омолоджувати святкування УГВР. Саме тому народний депутат України Ярослав Дубневич разом з командою вирішили влаштувати на святій спринській землі “Ігри нескорених”. Дуже символічна назва – з “іграми” все зрозуміло, а от “нескорені” мають дуже широке філософське значення. І власне ті хлопці та дівчата, народжені в Україні, уже стали нескореними. І пройшовши вишкіл, на майбутнє підтвердять статус тих, які не коряться. Я був на відкритті змагань – напрочуд приємні враження. Приїхали команди з Пустомитівського, Мостиського, Городоцького районів і команди зі Сватово та Слов’янська. Прибули голови райрад Віталій Кімак, Володимир Бальовський, Галина Гичка, Тетяна Терлецька. І навіть голова обласної ради Олександр Ганущин, що додало “Іграм” особливої поважності. Було відчуття, що то з’їхалася одна родина. Зрештою, кілька наступних днів підтвердили думку про те, що молоде покоління не ділиться за місцем проживання… Нам важко описати усі імпрези, які відбувалися. Тут були походи на гору Діл, патріотичні ватри, спортивні змагання, орієнтування на невідомій місцевості. Особливе пожвавлення викликали зустрічі з військовиками, які прибули на своїй техніці. Були “білі берети” – це ті хлопці і дівчата, які вміють і вчать надавати першу медичну поміч у майже бойових умовах. Пам’ятним залишився похід до меморіалу слави на самбірському цвинтарі, де поховані Герої АТО. За словами самих нескорених, їм не було нудно, хоча погода час од часу підводила. Мене особисто приємно вразила зустріч з командирами команд, які приїхали зі сходу. О, простіть мені, місцеві патріоти, але у них патріотизму, загартованого у боях, значно більше, ніж у нас, у Сприні. І коли невпопад запитав у пана Василя зі Слов’янська, чи не боялися діти їхати у бандерівських край, той подивився на мене таким поглядом, що відповіді уже не треба було – добре, що хоч не сказав, хто я такий… “А ми куди їхали? Ми з України не виїжджали”. А втім, коли я чув, як діти – і наші, і їхні вигукували “Слава Україні” з дещо російським акцентом, то душа раділа. Вибачте за банальність, але у ті дні в Сприні об’єдналася Україна. Як і у 1944-му, коли тут створювали УГВР.
У суботу мене запросили на ще одну імпрезу у Волю Блажівську, але, на жаль, не встиг. Там на одній із дач зібралися воїни АТО, щоб не просто зустрітися, а побавитися у “партизанку” – така собі наука. На всякий випадок.
А потім була неділя – традиційний день зустрічі поколінь з нагоди святкування УГВР. Ми не будемо перераховувати усіх поважних владних мужів, які прибули, які виступали, але то насправді був владний зорепад – народні депутати Ярослав Дубневич, Андрій Лопушанський, Оксана Юринець, заступник голови ОДА Ростислав Замлинський. Голова облради Олександр Ганущин привіз із десяток обласних обранців. Богу дякувати, промовці у своїх промовах про Україну не зловживали вухами слухачів. Дуже хвилюючим, як на мене, був момент, коли Олександр Ганущин подарував нескореним із далекого Донбасу вишиванки. Хлопці й дівчата приймали їх, як дуже цінний дар. Це для нас вишиванка – звична одіж, а для них – українське свято…
Роман ІВАНЧУК.