У день народження загиблого Героя…
Зіновій Рівняк з однодумцями облаштували пам’ятний знак Дмитру Демковському
Вони росли на одній вулиці – Рівній у Самборі. Хтось старший, хтось молодший – яка різниця… Вулиця завжди об’єднує та вирівнює – і в дитинстві, і у юначі роки. Тим паче, скільки там тієї вулиці… І хто б міг у їхньому дитинстві передбачити, що колись настане війна, що один із них піде воювати за Україну і не повернеться. І тоді інший, згуртувавши біля себе однодумців, почне збирати гроші на звичайний камінь, який буде встановлений на роздоріжжі рідних вулиць, аби увіковічнити пам’ять друга, аби назавжди у граніті було ім’я “Дмитро Демковський”… Уже після всього, коли ми будемо пити каву з Зіновієм Рівняком, він буде згадувати свого сусіда і товариша Дмитра, він не буде соромитися сліз і, забувши про себе, почне називати прізвища людей, які йому допомогли увіковічнити пам’ять Героя…
Зіновій Рівняк у свої 23 роки уперше став депутатом Самбірської міської ради. Він далекий від містечкових розбірок, він ще не знає, що на міських політичних фронтах інколи буває значно складніше і не зрозуміліше, ніж було на фронті його другові Дмитру… А Дмитро одного разу розповідав, що йшов зі своїм бійцем звичайною стежиною війни. Друг – чорнявий молодий хлопчина, наступив на розтяжку. Якесь Господнє провидіння осяяло обидвох. Дмитро вчепив руками ногу побратима, аби та не здригнулася бодай на міліметр, а сам взявся рятувати і себе, і друга. Що тут казати – сапер… Коли біда минула і смерть відступила, Дмитро побачив, що його чорнявий до того бойовий побратим в одну мить посивів… Я боюся, що нам, мирним самбірянам, які одягнені у вишиванки, які співають Гімн України і плачуть під “Пливе кача”, цього не зрозуміти… І тому, коли одного разу загинув Дмитро, Зіновій вирішив, що кожен, хто йтиме повз вулицю Рівну, – чи то близький, чи то далекий сусід, чи той, хто взагалі не знав Дмитра, мають пам’ятати і розуміти… Мають зупинитися і змовити “Отче наш…”, мають розповісти своїм дітям та онукам, що колись на вулиці Рівній жив звичайний хлопчина Дмитро Демковський, який поховав своїх батька та матір, який, зоставшись сиротою, пішов на фронт і загинув, залишивши уже тепер свою рідну сестру Катрусю круглою сиротою…
…Того понеділка у Дмитра мав бути день народження. Я не знаю, як зазвичай відбувалися ці сімейні свята, але переконаний у тому, що стільки людей, скільки прийшло на його 29-річчя, на його рідну вулицю і в його честь, ще не було. Освятили пам’ятний камінь, болем промовляли священики, один з яких – отець Дмитро Сенейко – однокласник Героя, говорили владоможці – прошені чи непрошені, теперішні чи колишні, були сусіди – ті, які давали, чи не давали гроші на пам’ятний знак, були військовики, які знали, чи не знали Дмитра за життя, але це була звичайна родинна зустріч – друзів, сусідів, однополчан… І тільки приятель дитинства Зіновій Рівняк, ще не зіпсований життям і політикою, напрочуд скромно стоятиме за чужими плечима. Згодом ми будемо просити у Зіновія, щоб назвав усіх, хто йому допоміг звести цей пам’ятний знак… Він буде хвилюватися, щоб, бува, когось не забути, але розповість про Ярослава Кузьмяка, Миколу Кічурку, Степана Мандюка, Володимира Мурайка, Олексія Дяківнича, Василя Головчака, Івана Деньковича, Ігоря Ярему, Богдана Бобака, Івана Ящишина, Степана Кузя, Олега Домчака, Івана Мисіва, Юрія Івасіва, Ігоря Тиличка, Василя Баца, Володимира Смолінського, Олега Ісканіна, Богдана Кульгана, фонд Андрія Лопушанського… Зіновій не буде розуміти, чи то в такій порядковості і за значущістю він згадав усіх, і чи справді усіх згадав…
А я подумав про інше. Зібралися люди – бідні чи заможні, і просто так, без рішення влади, без губернатора Синютки, без тиску на владоможців – типу, вшануйте нашого родича, бо він Герой, без відставок голови райдержадміністрації, без зборів трудового колективу, без паплюження керівника місцевої освіти, влаштували день народження звичайному Герою України Дмитру Демковському… І він був поруч з нами – тільки у граніті…
Роман ІВАНЧУК.