У доброти, як і в нахабства нема меж?

SambirWZ
17

У доброти, як і в нахабства нема меж?

Так сталося, що відколи Юрій Лешкович вперше став депутатом Самбірської міської ради, а це було п’ять років тому, взяв опіку над бідними людьми зі свого округу. Якраз тих, хто опинився у найскрутнішій ситуації. І допомагав… Традиція перенеслася і в нинішню каденцію.

ДНЯМИ до нього зателефонувала якась літня пані і сльозливо-кволим тоном попросила трохи бульби, бо хворіє, бо залишилося на кухні шість картоплин, грошей нема. І продиктувала адресу… Юрій Іванович завантажив дві сітки крохмалистої і повіз. До машини вийшла пенсіонерка років шістдесяти. Не відразу скажеш, що з бідних та й вигляд такий, що як кажуть, ще орати може… Ну, але просила – нехай має. А наступного дня до того ж таки Юрія Лешковича зателефонувала пані, яка представляє благодійний фонд і, вказавши уже знайому адресу, попросила допомогти бідній пенсіонерці, у якої на кухні зосталося «шість картоплин»… Вдруге пан депутат туди уже не поїхав, а лиш нам висловив свої обурення нахабством людей, які зловживають чужою добротою. Юрій Іванович, коментуючи нам ситуацію, подумав, що справді бідна людина не буде нікого і нічого просити, бо начебто соромно, а є такі індивідууми, яким аби лиш урвати побільше. Кілька років тому, у нього була ситуація, коли розвозив Різдвяні презенти бідним людям свого округу. Приїхав до однієї хатини – доволі багатої на вигляд, зателефонував, аби хтось вийшов. Привітний жіночий голос попросив його трішки почекати під брамою, бо хвора мати не може вийти сама. За кілька хвилин на розкішній іномарці під’їхала розкішна пані і з задоволенням взяла презент для матері. Це ж до чого світ котиться? Заможні діти не соромляться брати те, що насправді бідним ті продукти потрібні більше.

Пригадуємо розповідь колишнього голови райдержадміністрації Івана Білака. Чоловік заможний, який, йдучи на роботу, брав зі собою кілька сотень гривень – це було тоді, коли сотня ще мала вагу. І як тільки до кабінету приходили бідні люди за матеріальною допомогою, він витягав купюру… Радіо типу «баба бабі сказала» працювало блискавично і таких прохачів ставало щоразу більше. Причому, ходити почали одні і ті ж: «Іване Івановичу, така біда…»

Під цю ж тему маємо в запасі ще один факт. Якось потрапили до рук списки тих самбірян, яким, за рішенням міськвиконкому, виділяють матеріальну допомогу. І побачив знайоме прізвище небідного здавалося б чоловіка… Але 500 гривень його сім’ї все ж вділили. А коли зустрілися з ним, перепитали: що ж то за такі скрутні умови життя, що довелося у влади гроші просити? З’ясувалося, дружина мала операцію, були серйозні витрати. Ми поспівчували, але насправді ті пів тисячі гривень ситуацію зовсім не рятували. Але аргумент нашого знайомого був надійний: а що тут такого, моя дружина усе життя податки платить, то нехай і їй щось перепаде з бюджету… Цих слів ми не коментуємо.

Наша газета свого часу піднімала цю тему. Бо міські, районні, обласні депутати мали фонд допомоги виборцям. Так ось, намалювалася певна категорія людей, які, перебуваючи у статусі вічно чого потребуючих, ходили від депутата до депутата і просили матеріальну поміч. Ми тоді радили брати таких людей в єдиний реєстр і, якщо один депутат уже допомагав не своїми грішми, то нехай би інший знав, що та чи інша людина своє уже взяла… Хоча, повторюємося, справді бідні з протягнутою рукою не ходять.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити