Фарби серця вплітають у полотно

SambirWZ
30

Фарби серця вплітають у полотно

Самбірський художник Микола Щерба відкрив свою персональну виставку у найпрестижнішому Палаці мистецтв. Це той випадок, коли Учні не забувають Вчителя

Давно визнаю, що знатися у мистецтві – то Божий дар, і далеко не кожному, у тому числі і мені, він дістався. А от у людях навчився розумітися, тому, розповідаючи про самбірського художника Миколу Щербу, буду більше про нього, ніж його малярство.

СОРОМ зізнатися, проте у Львівському палаці мистецтв був уперше. Але причина аж занадто вагома – викладач Самбірського педагогічного коледжу Микола Щерба виставляв там більше 70 своїх творів. Треба сказати, у мистецьких кола такі галереї є найпрестижнішими і показати себе там – то своєрідна вершина, підсумок творчого життя, престиж і все таке інше. Миколі Антоновичу щастя упало не просто так – заслужив. Це з одного боку, але з другого – у нього своя вихованка Юлія-Анна Кміть-Балицька, яка свого часу працювала у Палаці мистецтв і просто запропонувала своєму колишньому наставнику, оскільки з’явилося «вікно», представити себе. Відповідна комісія у Львові визнала картини Щерби гідними цього закладу і товариство однодумців опинилося там на відкритті. А дорогою до Львова  перепитував у Миколи Антоновича, як часто провінційні художники (перепрошую за прикметник) потрапляють у такі зали. Виявляється, востаннє наші митці Валерій Маруняк, Віра Тарасенко, Микола Прокопенко і Микола Щерба виставлялися у Львові тридцять років тому. А ще раніше, десь у шістдесятих, молодого на той час митця Щербу запрошували до Львова з однією картиною – ну, так би мовити, для проби. Але поки Микола Антонович заїхав з дому до виставкового залу, минуло трохи часу і ненароком запізнився. Усі місця на стінах зали були зайняті. Коли якийсь художник глянув на твір пана Миколи, мовчки підійшов до стіни, зняв свою картину і прикріпив його… Це стало великою несподіванкою для молодого митця, який уже потім дізнався, що цей дядечко – не хто інший як неперевершений маляр Леопольд Левицький. І  була наука на усе життя: великі люди бувають простими та щирими, набагато ліпшими, ніж деякі тимчасові вишкребки. Потім ця картина опинилася на виставці у Києві у залі ВДНГ – була колись така серйозна структура. До речі, картина називалася «Лиса гора» і побачив цю місцину наш митець десь біля Старої Солі.

Микола Антонович родом з Городович на Старосамбірщині. Шкодує, що більше нікого з рідних там не залишилося. До речі, старенькій хаті-пустці він присвятив цілий вірш. Я слухав – мурашки бігали, сльози на очі наверталися. Це ж як треба любити рідні місця, щоб потім у кількох штрихах передати біль та радість свого дитинства. А згадувати справді було що. Одного разу, коли Микола водив корову на пасовисько, а шлях пролягав повз рідну школу, то помітив, що одну зі стін майстри відмалювали на біло. Юному пастуху здалося, що стіна дуже схожа на великий шмат паперу і так, щоб ніхто не бачив, вирвав старий великий лопух і, наче пензликом, щось намалював… Оскільки художників на той час у Городовичах було небагато, митця вирахували відразу і мама пана Миколи кілька разів замальовувала зелений витвір сина. При цьому, згадує Микола Антонович, щоразу поза вуха діставав. Але мистецтво цим не відлякаєш. Навіть у старших класах переписався у Хирівську школу, бо це на той час був райцентр, а відповідно, був Будинок піонерів, де вчили дітей малювати. Юнак пішки долав шість кілометрів до Хирова і назад, аби лише двічі у тиждень повчитися мистецтву. Оце сила волі!

Згодом було Яворівське художнє училище, робота у школі та головне досягнення, як на мене, у тому, що створив у 1995 році відділення образотворчого мистецтва у Самбірському педагогічному коледжі. Коли навчився сам, вирішив вчити інших.

Під час відкриття персональної виставки Микола Антонович отримав дуже багато вітань. Здебільшого виступали його колеги, але радість від зустрічі з випускниками педколеджу була величезною. Річ у тому, що львів’яни (і не тільки), які вчилися у Самборі, почувши, що їхній вчитель виставляється, дружно прийшли чи приїхали. Уже потім Микола Антонович буде зізнаватися, що усіх за прізвищем не пригадує, але головне, що вони пам’ятають його… У нас інколи як трапляється? Закінчив студії і викладачів можна забути, бо стають непотрібними. Однак кожен наставник має заслужити любові вихованців стільки, щоб вони про нього не забували. Одна з учениць згадала науку у Самборі і слова Миколи Антоновича: справжній митець не повинен шукати натхнення будь-де, а має вводити себе сам у стан натхнення. І що цікаво, пан Щерба не втаємничує того, що коли приходить у свій гараж, який переробив під студію, малювати, то забуває про все на світі… І час зупиняється, бо митець його творить… Мені як людині, яка не конче тямить у малярстві, стало цікаво, як народжуються картини? Виявляється, все просто: треба лише побачити те незвичне, що можна викласти на полотно. Картина – це не фотографія, це уже душа автора. І якраз художники бачать світ не так, як всі інші. І тільки вони здатні, як каже пан Щерба, серця фарби вкладати у полотно…

Направду, дуже вдячний Миколі Антоновичу за запрошення не стільки на його виставку, скільки за можливість чкурнути зі суєти суєт і потрапити у світ мистецтва, де нема облуди, а є звичайна творчість. Ну, повірте, я не знаю середовища, де б колеги так щиро раділи за свого. І поки усі зачудовано оглядали виставку і слухали самого Миколу Щербу, його вихованка Наталя Поліщук з Трускавця, а коріння роду її зі Самбора, з Копчаків, зателефонувала до друзів у Київ і домовилася, що частину картин з цієї колекції столичні митці виставлять на Андріївському узвозі, а це ще більш престижно.

Я дуже хочу, щоб кожен з нас досяг у житті таких висот, аби його скрізь запрошували, і мав таких вихованців, які ніколи не забували б добро.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар