Хочу, щоб діти, які оплакують нашу історію, розпочали писати свою…

Ми і раніше вшановували своїх Героїв, але це були козаки, Січові Стрільці, воїни УПА – і нам здавалося, що сповна віддаємо данину пам’яті тим, хто боровся за Україну. Хто б міг подумати, що прийде час і будемо зі ще більше пієтетом вшановувати наших сучасників, які загинули уже в мирній Україні, відстоюючи кордони держави. Це слова заступниці голови Самбірської РДА Лесі Ленартович, заступника голови райради Андрія Бобака, які у той чи інший спосіб прозвучали на вечорі пам’яті, що його влаштували вихованці Рудківської гімназії. І не можна з ними не погодитися.

Усе було, як і годиться – молитва, вірші, пісні, виступи викладачів, спогади і тужливі розповіді батьків нинішніх Героїв. У напівтемному залі на ледь освітленій сцені палахкотіли свічки пам’яті, десь далеко лунала тужлива мелодія, а зал поринув у той невимовний смуток, що окутав Україну. Я ще раз почув поезії рудківської поетеси Нелі Кіндзерської, чи пісні на її слова, і подумав про те, що ця жінка писала кожен рядок зболеним материнським серцем. Особливо пробила пісня місцевих авторів у виконанні Миколи Вадюна про Широкино. Здавалося б, наслухавшись такого не один раз, уже нічого не вичавить сльозу, ач ні… У цьому місці не можу не згадати творців дійства Наталю Мазуркевич, Мар’яну Шевців, Марію Романяк, Галину Іванишин, Марію Хоміцьку, Мар’яну Кудлу, Назара Кубайовського, Руслану Бобеляк, Марію Коваль, Яну Мриглод, Анастасію Бахурську, Ірину Саф’яник та інших. Директор гімназії Галина Завійська потім скаже, що ще тоді, коли проводили репетицію, плакали усі. Бо наче знову переживали нову і болючу історію. Не можу не згадати і батьків нинішніх Героїв Миколу Жеребного та Володимира Юричка, які були разом з нами. Пан Микола скаже, що їздив у Київ, зустрічався з прокурорами і владоможцями і огортали його душу незрозумілі почуття: вони, чиновники, безпорадні у тому, щоб назвати убивць Небесної Сотні, вони вигадують причини, чому не можуть, а батька охоплюють біль та ненависть. Пан Микола потім перепитає, чи не надто грубо  сказав? Та ні, якою б грубою не була правда, але це правда. Минає три роки, а ще ніхто не поніс покарання за убивства. А ще батьки Героїв розповіли про те, що їм дуже важко відповідати на запитання дурнуватих обивателів: за що ж загинули їхні сини? А бодай би, відказують, за те, що тепер, приміром у Харкові, можна вільно сказати “Слава Україні”.

Дуже хочу, щоб гімназисти, які були разом з нами під час вшанування Героїв, здобули урок історії, підкріпленої сучасністю, але щоб вони ніколи не розчаровуватися в українській минувшині, яка чомусь полита кров’ю, слізьми і болем. Я хочу, щоб наші діти ще й побачили хоч трішки оптимізму і захотіли писати на рідній землі ту історію, в якій більше не буде розпачу.

…На сцені догоріли свічки Вечора Пам’яті.

Роман ПОГОНИЧ.