«Це Свята Жінка»
сказав на дні народження Софії Яріш її внук, у якого уже свої два внуки, і заплакав, як дитина…
Останніми місяцями мені щастить на сторічних ювілярів. Щойно був у Сусолові, а цього разу тамтешній родака, колишній голова райдержадміністрації Микола Фрей запросив у рідний Чернихів на «презентацію» землячки Софії Дмитрівни Яріш. Відчуваю, що такі знакові подорожі мені щоразу більше подобаються, починаю мріяти і собі дожити до такого віку…
В МАШИНІ у бік Чернихова, в якій з нами їхала і голова громади Марія Товарницька, треба було про щось говорити і, ми піддавшись заданій темі, розпитували про демографічну ситуацію. У місцевій школі 60 дітей з двох сіл, у тому числі й Острова. В наш час така кількість – справжня розкіш. Але Марія Іванівна ідилію обірвала. Торік померло 16 людей, а натомість народилося лише двоє. Про весілля ми не розпитували, бо навіть якщо діти одружаться біля батьків, то жити і народжувати їдуть кудись інакше. Навіть хат ніхто не хоче будувати, хоча Чернихів – село цивілізоване, принаймні, при львівській трасі. Ну, майже при трасі. Добре, що баба Софія не зіпсувала нам і без того поганий показник демографії – є до кого приїхати. Зрештою, я, не знаючи, де живуть Яріші, міг одразу здогадатися: тільки біля її скромної, але уже сучасної хатини була купа розмаїтих іномарок та несільських молодих людей. Наш гурт попередили: баба здорова, не слабує, але погано чує… Микола Фрей не повірив і в саме вухо вигукував їй кілька разів «Цьотко Зонько, я Микольо Фреїв». Баба не реагувала. Друга спроба – теж без шансів. І тільки після того, як гість признався: «Я Фізярів зять», ювілярка радо захитала головою. А я собі подумав, як то несправедливо в світі є: весь такий Фрей, такий Микола Михайлович, керівник району, помічник одразу двох нардепів Ярослава Дубневича та Олега Синютки, а приїхав у свій Чернихів і ти хто? Ти не Фрей, а «Фізярів зять». В селах «приймаки» своїх прізвищ не мають…
Баба Софія виховала п’ятеро дітей, чоловік помер, коли мав сімдесятку. Колись, знаєте, як було, народжувала та й відразу до поля чи до ферми, аби трудодні записали, а ще своя господарка, а потім внуки пішли, правнуки, хтось тут жив, хтось тільки на літо приїжджав. І берегиня роду тішилася усіма, усім догоджала, сама не з’їла чогось доброго, іншим віддавала… Коли біля святкового столу піднявся її внук, який сам уже має двох своїх внуків, то так і сказав: «Я пам’ятаю свою бабуню, вона вставала, коли ще темно було, а всі спали, і лягала, коли вже темно було і усі спали… Це Свята Жінка». І заплакав… Мені також комок до горла підкотив і упіймав себе на думці: нехай кожна Матір своїм життям доживе до того часу, коли скажуть «Це Свята Жінка»… І нехай кожна ювілярка збере до святкового столу у двох кімнатах дітей, 13 внуків, 19 правнуків та 5 праправнуків, які живуть нині в Москві, в Голландії, в Києві, Варшаві, Кракові, Стебнику, Дрогобичі, одне слово, скрізь! Збиралися так: один з родичів створив у соціальних мережах спеціальну групу для родичів, які, зголосившись, домовилися про зустріч… А найдорожчим подарунком, як з’ясувалося, було родинне дерево Ярішів – це такий величезний аркуш паперу (на фото), на якому «гілками» позначений увесь рід – хто і де живе. Вражаюче! Феноменально! Я, признатися, колись пробував таке ж зробити для своєї родини, але загубився десь поміж двоюрідними, а тут – вся доля одного роду наче на долоні… Мене вирішили познайомити з автором «подарунка» – онуком Віталієм Ярішем. Це він якраз і збирав дані про усіх. Схоже, у сімействі один із шанованих, бо є виконавчим продюсером відомого фільму «Слуга народу» і, ми підозрюємо, бачив навіть живого Володимира Зеленського. Зараз знімає фільм «Мишоловка для кота»… Свого часу жив в Луганську, але як тільки розпочалася біда на сході, переїхав у Київ. Нам називали посади і інших внуків-правнуків – шановані люди. А бабі Софії ці їхні посади до одного місця, для неї вони просто – рідні люди, заради яких стільки літ прожила. Я не питав, до речі, чому Бог вділив їй такий довгий та щедрий шлях, бо навіщо. Але родичі самі повідомили: баба до лікарів не ходить, останній раз в шпиталі була 50 років тому, але недовго, бо в хаті мала купу роботи, і взагалі, 14 років Чернихів не покидала, єдине, що мала за лік усе життя, то молитву… Вранці у день ювілею вся родина пішла на подячне Богослужіння до церковці. Священник потім у проповіді пригадав, в якому місці баба Софія ще два роки тому стояла. В селі, виявляється, кожен і своє місце має. Ювілярка, яка зазвичай слабо чує, про священника раптом почула і виставила доньці претензію, чому вона отця за стіл не запросила, нехай би собі посидів поміж ними, щось перекусив…
А ще мене приємно вразила пані війтова Марія Товарницька, бо родичі бабуні хотіли розпитати у неї все про своїх чернихівських друзів дитинства. Так ось, управилька території знає все і про всіх – хто скільки разів народжувався, розлучався, де живе, хто від якого інфаркту вмер «сто років тому». Це ж треба таку голову з пам’яттю мати…
А взагалі, було дуже приємне товариство, а в хаті тепло… Тепло від посмішок, від спогадів, від щирості дітей-внуків, від затишку і від того, що всі сподівані гості не вміщалися у двох кімнатах.
Роман ІВАНЧУК.