«Цілуй того пана в руку, бо він врятував тобі маму…»

SambirWZ
33

«Цілуй того пана в руку, бо він врятував тобі маму…»

Поцілунку, звичайно ж, не було і не могло бути, але хірургу Юрію Войтіву сльози на очі підкотилися. Заради таких слів вартує жити…

Признаюся одразу: зустріч з головним лікарем Старосамбірської ЦРЛ Юрієм Войтівим спровокував я, хоча у традиціях нашої газети – не публікувати ювілейних інтерв’ю. Але тут випадок особливий – шістдесятиріччя людини, яку знають і поважають не тільки у цьому районі. Хоча сам Юрій Ярославович на мою пропозицію відреагував своєрідно і з гумором: хочете, мовляв, нагадати мені про мій вік і відправити на пенсію? Власне, цього хотілося б найменше і скажу чому. Хтось недолугий придумав приповідку, що незамінимих людей не існує. Це для того, щоб не пошановувати тих, які справді незамінимі і які, якщо відходять на пенсію, то забирають зі собою не себе, а відбирають у нас свій талант і досвід… А тому упевнений, що такі люди як Войтів, поки є сила, на пенсію не ходять. Ну, чесно, абсурд якийсь – старосамбірський шпиталь і без Войтіва…

Розпочали ми зі Стар’яви, де народився герой нашої оповідки. Про рідне село і його щирих та працьовитих людей може розповідати дуже багато, а з особливою щирістю і вдячністю – про батьків. Батько збудував у селі школу, яку згодом назвали його іменем, у якій директорував 40 років. Там же і мама працювала. Потім керівником став син знаменитого директора, але, на жаль, помер. Юрій Ярославович зрадив родинній освітянській традиції і задумав йти у медицину. Батьки як люди розумні цьому не перечили. Тим паче, особливий вплив на сина мав рідний брат матері Ярослав Жук – відомий львівський хірург. Але перше випробування виявилося не таким простим. Навіть маючи поважного вуйка, золотомедалісту Ста-р’явської школи Юрію Войтіву у Львівському медінституті сказали: якщо і вступить, то тільки на педіатрію. Юрій Ярославович дуже любить дітей, але хотів на лікувальний факультет. Того ж таки дня батько і син Войтіви, образившись на Львів, купили квитки у Чернівці і подалися до тамтешнього інституту долати вступні іспити. От не був би я сам собою, якби не згадав ті цікаві часи, коли до таких закладів вступали виключно за хабарі. Батьки годували у селах худобину, тулили копійку до копійки, аби лиш «встромити» дитину у медицину. Юрій Ярославович усміхнувся і відповів: «Та навіть якби хотіли тато з мамою комусь щось дати, то все одно не встигли б, місто було для нас чужим і без жодної знайомої душі». Після цих слів мені стало приємно: не всі йшли у медицину через «касу». Про роки науки казати нічого не будемо, достатньо лиш того, що закінчив свої студії на відмінно, а потім як здібному випускнику запропонували аспірантуру. Три роки науки – і готова дисертація. У 27 років Юрій Ярославович став кандидатом медичних наук – це сенсація, і відкрилися престижні стежки в теорію.

Але хотів стати практиком, бо одна справа – без особливого досвіду вчити когось, а зовсім інша – працювати самому… На той час захворіла мама і потребувала догляду, отож, Юрій Ярославович вирішив, що більше потрібен і сімї, і землякам. Колеги дивувалися, що престижний науковець раптом захотів змінити поважний інститут на провінційну лікарню, але на це не зважав – пішов звичайним хірургом у Старий Самбір. Потім, коли завідувач хірургії Євген Павелко став головним, то уступив своє місце Юрію Ярославовичу. Видно, посада головного хірурга настільки вдала, що усі після неї стають головними лікарями. Пан Войтів – у 2006-му.

Це так би мовити, головні атрибути ювілейного інтерв’ю, а тепер про інше. Колеги підрахували, що за час роботи у Старому Самборі Юрій Ярославович разом з колективом професіоналів зробив 6 тисяч операцій – і це лише ті, які прийнято вважати крутими, дріб’язок у цю статистику не входив. І кожну операцію розпочинає уже звичними словами: «Бог в поміч…» Знаєте, у хірургів є такий собі зовсім немедичний термін «Свій цвинтар» – це коли пацієнт помирає. Так ось, «цвинтар» у Юрія Ярославовича малий. Але жодна смерть, твердить, не минає безслідно. Тоді не спиш ночами і мучиш себе простим питання: чи зробив все, аби врятувати чуже життя? Навіть найдосконаліші аргументи все одно не заспокоюють. І взагалі, виробити імунітет до чужої смерті неможливо, навіть якщо за плечима багатий досвід. Чи були у хірурга моменти, коли родичі, які ховали своїх близьких, тримали ненависть за душею? Були, каже пан Юрій, емоції, спричинені втратою, проте, коли минав час, розуміли, що ніхто на землі всесильним не є. Минав час і ті ж родичі потім все одно дякували за старання.

Перед очима, зізнається, і досі очі хлопчини, який помер у санпропускнику, бо палка від лиж розірвала артерію на нозі і врятувати дитину було нереально. Пам’ятає очі юнака, якого порубала мама, повернувшись із заробітків, мабуть, у стані близькому до божевільного… Згадує очі дівчини, яка обгоріла акурат на Різдво і травми були несумісними з життям. Ці очі благали помочі і світилися надією, яку неможливо було повернути… Доктор Войтів любить свою роботу, але ці очі ніколи не дадуть спокою…

А ще Юрій Ярославович пригадав випадок, коли до шпиталю потрапила молода жінка з недугами, здолати які було практично неможливо. Але напряглися і зробили все, аби поставити її на ноги. Після всього прийшла у кабінет пана Войтіва зі своєю донечкою і так просто, але, видно, від душі, сказала дитині: «Цілуй того пана в руку, бо він врятував тобі маму…» – це колись, ще за наших дідів-прадідів, по-галицьки було заведено так чинити на знак глибокої шани… Поцілунку, звичайно ж, не було, але лікареві сльози підкотилися. Здається, заради таких моментів вартувало зрадити освітянській традиції родини Войтівих, вчитися купу років в інститутах-аспірантурах, а потім щодня практикувати…

Я не втримався від абсолютно немедичного запитання: чи не набридло йому і чи не страшно стільки років різати живих, борсатися у внутрощах, бачити кров і чужий біль. Ні, не набридло і не страшно, бо навіть тоді, коли завдаєш комусь біль, то робиш це задля добра…

А от за деяких підлеглих інколи ставало соромно, за них перепрошував… В ЦРЛ і досі є практика, коли жодна смерть на лікарняному ліжку не минає безслідно – йдуть розбірки: чи все можливе зробили, аби життя врятувати. У ці консиліуми доктор нас не посвячував, але дав зрозуміти, що інколи буває гаряче. Хоча у колективі медиків, і це теж заслуга, не було гучних скандалів, пов’язаних із злочинною халатністю медиків.

Про Войтіва-політика, ну, повірте, не хочеться говорити, бо розпочали з теми благородної – життя людей, і повертатися до якихось політичних розбірок не хочеться. Але погодьтеся, що чотири рази депутат районної ради, один раз – обласної – це авторитет і мудрість. Уже не кажу про те, що на початку дев’яностих пан Войтів був на громадських засадах міським головою. У Старому Самборі у той час вперше піднімали жовто-синє знамено, валили Леніна і провадили перепоховання жертв НКВД. Це нині молодому поколінню може здаватися – ну, подумаєш, героїзм, але на той час і справді треба було мати сміливість… А в обласному “парламенті” Юрій Ярославович був депутатом акурат у той час, коли панував режим Януковича. Як тільки не гнули депутата Войтіва, як тільки не погрожували, щоб голосував так, як правляча Партія регіонів каже, але жодного разу не піддався…

Не міг не запитати (згадайте початок публікації), за яких обставин пан Войтів може піти з посади? І почув відповідь: коли побачу, що не зможу втримати той рівень авторитетної медицини, який є в районі, або якщо хтось скаже заради реформ валити те, що нажили попередники та й сам особисто… Ці ситуації ще не настали, та й на рік нинішній надто багато планів, про які ми знаємо, але казати наразі не будемо – щоб все збулося.

Більше для годиться, перепитав у співрозмовника про його найбільші цінності у житті і він назвав нам своїх дітей та внуків. Хтось у такому віці тільки й тішиться цим, бо більше не має чим тішитися, але у пана Войтіва – дружина Оксана, діти і внуки – поруч з роботою – зміст усього життя. Син Ярослав – лікар у столичному інституті Шалімова, перед тим закінчив Чернівецький медуніверситет, захистив кандидатську дисертацію і працює над докторською. Донька Надія на відповідальній посаді в районній раді і, не виключено, теж піде за братом у науку… А від спогаду про внуків щасливий дідусь просто щиро посміхнувся…

…Сьогодні у Юрія Ярославовича святковий день – шістдесятиріччя, а вже завтра він звично зайде в операційну, щоб сказати «Бог в поміч…»

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар