Чи правильно вчинив наш край, обравши нардепами Ярослава Дубневича та Андрія Лопушанського?

SambirWZ
222

Чи правильно вчинив наш край, обравши нардепами Ярослава Дубневича та Андрія Лопушанського?

Вляглися пост-виборчі емоції і можна уже на холодний розум та здоровий глузд оцінити, що відбулося. У принципі, нічого особливого не відбулося, бо наш край залишив собі тих самих нардепів, які й були, – Ярослава Дубневича і Андрія Лопушанського. Здається, нардепам, які були, престижно у наш час повернутися знову під головний купол держави.

120-й: нецікавий, бо прогнозований

Ярослав ДУБНЕВИЧ. Результат можна було спрогнозувати. Хто б там що на чоловіка не говорив, які б ярлики не вішав, але він зумів і в парламенті не зганьбитися, і створити чітку владну вертикаль, яка працювала на округ. І люди оцінили старання. Хоча критики вважали, що він, стягуючи мільйони зокрема на Самбірщину, піарився на державних грошах. Ніхто не каже, що усі ті блага – ремонти, реконструкції, нові будови – з його гаманця, хоча Фонд Дубневичів щоразу долучався до співфінансування. Однак можемо авторитетно твердити, що за останні п’ять років у район надійшло стільки коштів, скільки не надходило з часів незалежності, бо насправді, ми не мали нардепа, який би так щиро пильнував округ. Іншими словами, посередництвом пана Дубневича ми повернули собі багаторічні борги. Мабуть, знаючи таку ситуацію, потужні конкуренти на 120 округ йти не хотіли, бо кому охота намарне витрачати гроші. Здолати Ярослава Васильовича могла б фігура зі значно гучнішим прізвищем, але такої не знайшлося.

Цілком логічно запитати, чому брат пана Ярослава – Богдан Дубневич, який теж старався допомогти землякам, пролетів? Здається, тут дві причини: ще задовго до виборів аналітики твердили, що частинка Львова, яка входить до округу Богдана Дубневича, не збирається за нього голосувати, хоча села поблизу обласного центру мали б підтримати. Видно, львів’яни взяли гору… І друга причина – представниця правлячої партії «Слуга народу», мабуть, була сильнішою, моднішою, цікавішою, розумнішою і так далі. Зрештою, 118-й округ позбувся свого активного лобіювальника.

На окрузі Ярослава Дубневича, схоже, найбільш агресивно налаштованим був Володимир Гірняк, у всякому випадку, найчастіше критикував діючого нардепа. Не спрацювало. У ніч підрахунку голосів, коли цифри опрацювання протоколів мінялися, як на Євробаченні, пан Володимир спочатку був другим, хоча з великим відривом від лідера, а потім його обігнав Тарас Елейко… Представники у цьому ж окрузі від популярних «Слуга народу» і «Голос» проводили, ми б сказали, мляву кампанію, або занадто обережну. Отож, на другу сходинку вийшов Тарас Елейко з Вакарчукової партії, а розрив між першим та другим місцями нікому не давав шансів дотягнутися до Дубневича. Сказати, що цей округ цікавий, не можемо, адже все відбулося аж надто прогнозовано.

125-й: якщо хтось і хотів «з’їсти» діючого, то не треба було припрошувати до столу аж 14 їдунів – лише понадкусували…

Андрій ЛОПУШАНСЬКИЙ. Цей округ надто складний, бо тягнеться зі Самбора аж на Сколівщину і контингент виборців різниться. Ми у Самборі – трохи не такі, які сколівські, тому  об’єднати усі «смаки» доволі непросто. Треба сказати, Андрій Ярославович не пильнував свій округ так, як це робив Ярослав Дубневич. Люди говорили про невиконані обіцянки, а сам нардеп списував свій час і старання на роботу в ПАРЄ. Перемігши знову, ми б дуже хотіли побачити іншого Лопушанського – активного у парламенті, аби ніхто не дорікав, мовляв, де ваші законотворчі ініціативи і публічні виступи з трибуни, і активного на окрузі, аби люди його постійно бачили, відчували плече підтримки. Ми не пхаємося до нього з порадами, але найперше – оновлений Лопушанський мав би мати своїх помічників у кожному з регіонів, і то не за сумісництвом, а реально працюючих.

Відчуваючи цю слабинку народного депутата, претенденти на мандат посипалися, наче з рогу достатку. І на старт вийшло аж 15 осіб. Без сумніву, усі чотирнадцять хотіли «проковтнути» пана Лопушанського. Не треба бути надто проникливим аналітиком, щоб на самому початку не спрогнозувати перемогу Андрія Ярославовича. Всі інші будуть розпорошувати поміж собою голоси, а стабільного електорату Андрія Ярославовича цілком вистачало для того, щоб взяти лідерство – от і уся передвиборча арифметика. Якби кандидатів було менше, у перемозі пана Лопушанського можна було сумніватися ще на старті. В останній тиждень, щоправда, один з претендентів – Володимир Саврук знявся з перегонів, хоча у бюлетені залишився, не набравши і тисячі голосів, які, за логікою, мали йти у копилку Юрія Доскіча. Пан Саврук, якось недолуго стартував. То з’явився на бордах поруч з Анатолієм Гриценком, то потім засвітився у товаристві партії «Голос», а під кінець зійшов з дистанції начебто заради перемоги сильнішого. Сходити треба було раніше та ще й когось зі собою потягнути. Але «капітуляція» дала нагоду поговорити в обивательських колах про те, що пана Саврука начебто «купили». Ну, не віримо, бо такі люди не мали б продаватися, а все, що сталося – в ім’я перемоги над Андрієм Лопушанським… Можемо допустити, що авторитет Володимира Саврука на наших теренах після цього дещо підупав. Зрештою, йти в нардепи з ключовим гаслом «волонтерство» – замало, бо нині кожен з нас волонтер… Цікаво було спостерігати за поведінкою команди пана Саврука. На початках вона філігранно «покусувала» Юрія Доскіча, а останні дні перед історичною неділею почала відверто обніматися з ним навіть під церквами. Чи додало це голосів пану Доскічу, сумніваємося.

До речі, Юрій Доскіч за дуже короткий проміжок часу став впізнаваним. Йому закидають гучну рекламу, починають рахувати його ж гроші на концерт Дзідзя, але, панове, за якийсь місяць вийти на другу сходинку виборчого рейтингу чоловікові зі Львова таки вдалося! І ми переконані, що це не тільки його гроші, концерти, банери, а й злагоджена робота штабу. І до Юрія Юрійовича не ліземо з порадами, але ми б на його місці не припиняли співпраці з регіоном, бо може статися так, що новонароджений парламент довго не втримається…

Третє місце з кількістю 10,5 тисяч голосів зайняв Микола Яворський – підприємець з Розлуча. Він становив певну загрозу для лідерів перегонів, як нам видається, лише тому, що ніс над головою прапор президентської партії «Слуга народу», хоча саму його кампанію назвати дуже активною, не можемо. Іншими словами, якби пану Яворському та трохи більше харизми і активності, то далеко пішов би… Знаєте, якщо десь на якомусь окрузі перемагає весільний фотограф від «Слуги», то успішний підприємець Яворський міг би постаратися на більший результат. Тим паче, як нам видалося, виборці шукали у бюлетені не стільки прізвище, скільки вивіску «Слуга народу», вважаючи, що Президент Зеленський для повноти владного щастя мусить мати і свій парламент.

Унікальним на цій кампанії нам видався Ігор Піхоцький. Його не треба було «розкручувати», бо Старосамбірщина його добре знає – усім потрібні паспорти, у тому числі і закордонні. Аналітики відзначали його скромну кампанію, а козирем у боротьбі з конкурентами був його патріотизм. Ставку у штабі робили на Старосамбірщину, а в інших регіонах мав трішки додати. Проте, рідний район розпорошився поміж своїми та чужими і очікуваного не сталося. Хоча четверта сходинка – серйозна перемога для нього і заявка на майбутнє. Рухівська команда, яка його підтримувала, натішитися не може тим, що не маючи олігархів поруч, сягнула згуртованості.

4561 голос взяв Степан Сюшко, який уособлював собою націоналістичні сили, які, як показав результат виборів загалом, нині не в тренді. У цього претендента на мандат доволі вигідне, як би це ліпше сказати, географічне становище – живе в Самборі, працює у Старому Самборі, а народився на Сколівщині. Однак, це дозволило йому лише увійти у першу п’ятірку. Андрій Дубас – чи не наймолодший учасник перегонів, розповідав, що він з місцевих, що Самбір ніколи не мав свого нардепа, проте насправді він давно киянин. Люди це вловили… Гасло, з яким йшов, – не надто популярне нині, мовляв, набудуємо вам інноваційних заводів. Горяни мляво реагують на слово «інновація», а нові заводи на нашій території – то фантастика. Вільних робочих рук нема… Місцями Андрій Богданович поводив себе доволі зухвало – у найкращому розумінні цього слова та у дусі Зеленського: викликав «старших пацанів» на дебати, записував відеозвернення для ФБ. Після виборів у Самборі заговорили про те, що Андрій Дубас міг би бути міським головою… Тим не менше, молодість та харизма зробили своє і він на майже тисячу голосів випередив знаного на наших теренах Василя Курія. Як на наш погляд, пан Василь робив собі популярність на незаконних рубках лісів, однак ця тема, судячи з результатів виборів, горянам нецікава. Видно, для народнодепутатства цього замало. Та й Фейсбук, а пан Василь – куратор групи «Моя Старосамбірщина», успіху не гарантує, хоча група велелюдна… Юрій Міськів йшов від партії «Голос», і це, здається, чи не єдина його заслуга. Особливою активністю його кампанія не позначена… Володимир Смолінський – голова Нижанковицької ОТГ. Для багатьох було загадкою, навіщо він взагалі йшов, бо у такій поважній компанії вийти на лідируючі позиції непросто. Але, видно, зірки на небі не так склалися, а чи мольфари щось переплутали… Наступна п’ятірка із жалюгідним показником, тому зупинятися на ній не будемо. Просто дивно, що деколи претензії на верховну владу не завжди збігаються з можливостями.

А підвести риску треба загальним враженням від цьогорічних виборів. Електорат, як правило, обирав не стільки особистостей, скільки бренди популярних нині партій. Проте, досвід показує, що президентські партії, як правило, на одну каденцію. Якщо взяти «Слугу народу», то партія, можемо допустити, формувалася у короткі терміни і хто увійшов у прохідні місця партійного списку, поняття не маємо. В парламент країни, яка воює, яка переживає кризу, увійшло багато молодих і креативних. Але це ж не дитсадок і не сцена – це парламент, більшість у якому можуть одноособово сформувати люди Зеленського. Однопартійність після небіжки комуністичної партії повертається? І знаєте, на цьому фоні не зле виглядає те, що наші округи делегували у столицю досвідчених Ярослава Дубневича та Андрія Лопушанського…

Не розслаблятися!

Не радимо місцевим політикам довго заліковувати рани втрат чи почивати на лаврах, бо грядуть місцеві вибори.У всякому випадку, окрилена успіхом команда Президента Зеленського хоче перезавантажити усю владу в Україні. Хоча Конституція каже інакше – місцеві вибори мають бути за графіком – у жовтні 2020 року. Одначе спрогнозувати, як воно буде насправді, можна лише в адекватній країні. У нас, на жаль, ні. Якщо вибори таки відбудуться (не знати коли), то чи підуть за старою територіальною схемою, чи за одну ніч намалюють нові географічні карти, пооб’єднувавши  громади, невідомо. Якщо об’єднають, то, наприклад, мера Самбора можуть обирати мешканці і навколишніх сіл… От така у нас, як казав один місцевий діяч, політична мармуляда…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити