Шешури прокидаються вранці, коли Задністряни ще сплять, і лягають, коли уже сплять

Кореспондент «Високого Замку» потрапив на чуже обійстя, сказавши: «Таке відчуття, що я тут уже був»

Наступна зупинка нашого «ювілейного» туру мала відбутися у Задністрянах. Зрештою, відбулася. Там мешкає сільська активістка Марія Шешур, яка недавно відзначила своє 45-річчя, запрошувала моїх попутників, але у визначений день вони мали інші справи. От нам і треба було наздоганяти подію…

Задністряни у мене асоціюються з колишнім колгоспом «Дружба». Спочатку на моїй пам’яті там керував Іван Харо, потім – Іван Сорока. Там була голова профкому Ганна Городник, яку ми уже нині згадували, зрештою, був чудовий і працелюбний колектив. Ми часто зустрічалися в колгоспній конторі, де була особлива аура діловитості, привітності, пили чай (а інколи й до чаю). Може то не пасує казати, але в «Дружбі» вміли приймати гостей… І от зупиняємося біля великого подвір’я на якому стоїть розкішна не тільки як для села одноповерхова розлога хата. Я відразу вирішив: тут живуть місцеві «олігархи» – це так звикло називаю багатих людей. Спочатку, оскільки нас ніхто не зустрічав, разом з Іваном Лозинським та Володимиром Шведою оглядаємо територію. Це такий собі витвір садово-паркового мистецтва. Там навіть фонтанчик є, а в ньому справжня риба плаває. Там оригінальні екзотичні кущі і дерева, там сплетений з дроту Різдвяний олень, який вночі світиться, там все настільки акуратне та ажурне, що просто диву даєшся. Навіть прикинув: видно, господарям нічим займатися і вони бавляться у благоустрій. А ще оглянули літню терасу – тут влітку відпочивають, світом білим любуються. «У мене таке відчуття, – кажу своїм попутникам, – що я тут уже був…» Бачить Бог і чули панове Шведа і Лозинський, хоча потім сам себе підправив – років десять точно у Задністрянах не був, а на таку хатину неодмінно звернув би увагу… У тому місці нас вийшли зустріти господарі Марія та Михайло. Дуже нами втішилися, бо гості – люди однієї команди і просто перевірені життям друзі. То хіба я в тій хаті «чужаком» був… Але хата, скажу вам… Сучасні багачі навіть у великих містах не мають стільки всього акуратно і сучасно зведеного. Там все до смаку, там все на своєму місці… Там, уявити тільки, підлога з підігрівом! Пані Марія поспішила пояснити, що все, що ми тут бачимо, зробив її Михайло разом з синами – на дев’яносто відсотків точно самі… Дивовижно! Люди, з якими я прибув до сімейства Шешурів – не з бідних і їх нічим не здивуєш, але й вони були приємно вражені. Ми не заздрили, ми тішилися, що в Задністрянах є  Шешури…

Нас посадили за стіл – ви все одно не повірили б, що ми звідти поїхали голодні. Після зимових свят уже нічим не здивуєш, тим більше нас, але такої смачнющої грибної юшки давно не куштував. Уявляєте, вона зі справжніх грибів, а не з польського брикетика. А ще ґаздиня подала фаршировані макарони  розміром як середній голубець. Такого в житті не бачив. Ну, і все решта… Напробувавшись всього і навіть не знаючи, що буду про щось писати після столітнього ювілею Софії П’єх, ніжно так перепитав: а звідки ви все це багатство взяли? Пан Михайло на правах господаря почав розповідати: купили стару нещасну будівлю колишньої колгоспної контори, сюди люди уже побутове сміття почали приносити… І тут я мало не ляснув себе долонею по лисині: ну, хто ж мене тягнув за язик сказати на подвір’ї Лозинському і Шведі, що маю відчуття, ніби тут уже колись був! Так і є, це ж колгоспна контора часів Хара і Сороки…

Бігме, люди добрі, вміють наші галичани працювати, вміють всьому дати лад і ми цим пишаємося. Якби до нас приїхав якийсь москаль з російської глибинки, то щонайбільше – луснув би від заздрості на такому обійсті, щонайменше – спитався, навіщо вам ці хороми? А треба! Бо ми хазяйновиті! Бо ми не пропиваємо все, що маємо…

Пан Михайло назвав точний день 1995 року, коли уперше подався на заробітки. До того ще якось давали собі раду, а потім геть зле стало. До речі, він сам родом з Буковини, але так сталося, що його брат одружився у Сусолові. Ну, таке буває… А Михайло, приїхавши до нас в гості, уподобав собі Марійку Моспан. Казала тоді, що чоловік гарний, а чому б ні… От і нова родина. Жити при батьках подружжю не дуже хотілося, бо хто нині хоче при старих, тому купили у людей їхні майнові паї, які значилися у колгоспній конторі, і почали доводити все до пуття. Зароблене – в будову. Спочатку Михайло, як і всі інші, їздив в Москву. Каже, що у господарів будов мав беззаперечну репутацію, бо розумівся на справі. Йому навіть офіційну роботу інженера пропонували, але бракувало вищої освіти, проста будівельна мудрість хазяям не пасувала. Була ситуація, коли один московський аферист недоплатив 20 тисяч доларів, а кому там поскаржишся, ти там – ніхто… Але Московія закінчилася у 2014 році, акурат у той самий час, коли розпочалася війна. Та я б сам себе не поважав, якби залишився там, коли наші люди гинуть на сході України від рук окупантів. І як би мої діти по Задністрянах ходили, знаючи що їхній тато на ворогів працює, каже Михайло. Але відразу після того пішли заробітки в Польщі та Чехії… Добрі спеціалісти потрібні скрізь. Та й пані Марія час од часу за кордон їздила: чи то до чоловіка, чи на самостійну працю.

На видному місці у світлиці, де ми сиділи, був портрет якогось чоловіка з жалобною чорною стрічкою. І випитувати не випадає, і цікавість роздирає… Зважився. Це, каже Михайло, пан Яцек – шеф фірми, на якій я працював. Дуже добра людина, цінував чужі робочі руки і довіряв нам повністю – ключі, гроші і навіть дивувався, що таких чесних людей ще не бачив. Одного разу, коли Михайло там захворів і потрапив до реанімації, Яцек пильнував щодня і просив сина Віталія, який тоді також був у Польщі, аби мамі не телефонував, щоб не хвилювалася, самі батька витягнемо… Але пані Марія якимось своїм чуттям все одно відчула біду і примчала… Чоловік став на ноги, все гаразд… А коли Яцек помер, у хаті Шешурів на портрет “одягли” чорну стрічку… Може то буде дивно, говорить пані Марія, але в нас у іншій кімнаті є такий же портрет Івана Васильовича Сороки – колишнього голови колгоспу. Моя мама, розповідає далі господиня, прийшла до нас на Святвечір і попросила потім помолитися усіх у пам’ять про Івана Васильовича. Бо дуже, каже, добрий чоловік був, та ви мою маму Моспан знаєте, ви ж про неї в газеті не раз писали, вона колись на сімейний підряд пішла працювати… Чесно сказати, якби пам’ятав усіх, про кого писав, то в комп’ютері пам’яті забракло б, не те, що в людській голові…

Володимир Шведа – мусили ж і ми щось казати, почав розповідати про Марію. Виявляється, в кожному селі є офіційні начальники, а є визнані сільські авторитети. Наша героїня – одна з таких. Десь як починали робити благоустрій, то вона була першою і працювала на рівні з чоловіками. Одного разу сказала своїм: баби, вам не соромно, що наша сільська зупинка така обшарпана, йдемо малювати. Пішли всі, хто міг, і розмалювали жовтим та синім кольорами. Згадав Володимир Богданович, як одного разу їхав по селу, дивиться, а хтось невисокого росту тягне величезну деревину. Придивився – а то Марія. Деревина на дрова. Зрештою, для неї самої піти в ліс, назбирати «хмизу» – не проблема. Найняла воза, сама навантажила-розвантажила… А ще має цілу пташину ферму – кури, качки, індики… Я не питав про кількість, щоб не переводити у кілограми готового м’яса, я просто подумав, що все це вимагає страшенної праці. Зрештою, Шешури прокидаються вранці, коли Задністряни ще сплять, і лягають, коли уже сплять… От про що не міг не розпитати, то про заздрість людську. Якось господарі не дуже хотіли на цю тему щось казати, аж по хвилі Михайло зізнався: та є трохи… Знаєте, нині люди не дуже хочуть працювати, але прагнуть все мати. Такого не буває. А заздрість – вона була, є і буде… Хоча сільські «олігархи» на це не звертають увагу, навпаки, пишаються тим, що разом з іншими сельчанами поруч з їхньою хатою зводять Хресну Дорогу, на яку в часі Різдва ходили колядувати, у честь славного священника-земляка Григорія Лакоти. Роботи уже розпочалися. Електрика на будову йде від Шешурів, але ніхто нічого не випоминають, хоча лічильник фіксує. Пані Марія дуже пишається тим, що на перше освячення запросили більше сотні священників і всіх вона потім приймала у своїх хаті, хоча, певна річ, сільські жінки допомагали, бо то ж купа народу… Шешури мріють, аби до Задністрянської Хресної Дороги цілорічно приїжджали туристи…

Ми відчували, що засиділися, що у привітних господарів можуть бути інші справи, але нам чомусь не хотілося покидати цю оселю, сповнену любов’ю, теплом, втіхою від трьох синів. І дуже зраділи, коли на прощання господарі попросили: «Приїжджайте ще». Може так і треба казати, але нехай би приїхав ще хтось інший, аби відчути, що можна гарно жити і не ґнирати на всіх поспіль…

Роман ІВАНЧУК.