«Шофер, закрийте дуйку ззаду»

SambirWZ
108

«Шофер, закрийте дуйку ззаду»

Це чи не єдина фраза, яку почув наш кореспондент у п’ятничній «студентській» маршрутці зі Львова до Самбора – репортаж з місця події

Коли мені треба їхати до Львова, то шукаю собі знайомих попутників на їхніх же авто. Знайти «халяву» – це, знаєте, талант. Минулої п’ятниці їхав з колишнім головою РДА Миколою Фреєм і, ви не повірите, встигли обговорити масу цікавих тем. Навіть більше, ніж тоді, коли він був при владі, бо ніколи не мав часу…

А от зі Львова добирався уже народним методом. Мушу визнати, АС «Західна», яка обслуговує усі наші гірські чи передгірські райони, якою паскудною і зачуханою була на початках, такою і залишилася. На підступах болото, вітри дмуть, наче у чистому полі, сміття повно, біля примітивних торгових яток – заїжджі випивохи горланять. В деяких селах і то привітніше. Я собі нагадав той час, коли наші земляки оголосили бій мерові Львова Андрію Садовому, домагаючись спочатку заїзду на старий і перевірений життям залізничний вокзал, потім хотіли впорядкування «Західної»… Але кому ми треба, хто нас чує? І це при тому, що якраз такі заїжджі, як ми з вами, і творять достаток обласного центру – ми туди їдемо, витрачаємо гроші на Львів, там вчаться наші діти, годуючи університети та професорів, туди багато хто їде працювати, а нас мають за нич… Та менше з тим… Перед далекою дорогою у Самбір вирішую зайти, перепрошую, в туалет. Водії, які куняли біля своїх автобусів в очікуванні виїзду, адресно махнули мені рукою у протилежний бік і я заледве знайшов «будку». Спочатку ломанувся у прочинену хвірточку, а там двері без ручки, потім знайшов потрібний вхід, на якому розподілу на чоловічий та жіночий відділи не було. Впихаю голову і бачу двох панночок та жіночку, яка гроші бере за «послугу» – чесно, давно не ходив «до вітру» за 4 гривні… При вигляді протилежної статі як людина культурна перепросив, але почув «Та заходіть». Зайшов. Мені запропонували вільну кабінку… Було таке враження, що проєктанти «Західної» дуже економили на площі виходків, бо огрядній людині там годі розвернутися. Ну, але я не прийшов квадратуру міряти…

Знайшов платформу, з якої маршрутки їдуть на Самбір. Вільного місця в автобусі не було жодного. Чекаю наступної машини. Під’їхала і теж усі сидячі місця зайняті. Вирішую далі чекати, розуміючи, що платформа, на якій стою разом з іншими охочими сісти – це остаточний варіант. Первинний – десь там на іншому запасному «пероні» за пивними будками, і там також черга… Але розумію і те, що п’ятниця – день студентський, і таким динозаврам-подорожувальникам як я ліпше сидіти вдома на канапі. У третій автобус входжу як стоячий і за ті самі гроші. Позаду тиснеться якась пані з претензіями на інтелігентність – яскраво одягнена у європейський одяг зі шматексових магазинів та густо накладеним макіяжем. Побачила, що жодного вільного стільця нема, розвернулася, матюкнулася і на прощання сказала водієві усе, що думає про українське транспортне обслуговування. У відповідь чоловік ввічливо сказав, що коли пані хоче їхати сидячи, то нехай купить собі квиток у касі… Перед самою відправкою шофер попросив якогось батька взяти дитину – хлопчика років чотирьох, собі на коліна. Видно, татусь вирішив безоплатно мати ще одне місце. Його тут же зайняли інші стоячі, а я, признатися, пошкодував, що не був у потрібному місці в потрібний час. Щоправда, високому на зріст татусеві було складно тримати на колінах сина, бо сидіння вузькі, і він уступив дитяті крісло, а сам поповнив наші вертикальні ряди.

Від нічого робити, починаю оглядати попутників. Відсотків сімдесят – студенти. Думаю про те, що в часи моєї молодості було модно звільняти місця для людей старших за віком, але сам розумію, що ця традиція давно віджила… Молоді люди спочатку про щось між  погомоніли, було відчуття, що багато з них знайомі, а потім один за одним стали витягувати свої дорожезні телефони, натягати на вуха навушники і «тащитися»… Усю дорогу до Самбора єдине, що почув від якогось пацана, то звернення з заднього сидіння до водія: «Шофер, закрийте дуйку ззаду, бо дуже душно»… Зі своєї позиції почав никати в екрани чужих телефонів. Хтось грав гру, хтось дивився змагання з біатлону, хтось обсервував жіночі задниці в куценьких купальниках… Аби не виглядати провінціалом, витягнув і свій такий чорний та великий телефон, вказівним пальцем помахав стрічку новин, але на мене ніхто не звернув уваги – ну й нехай… Просто люди довкола були у своєму віртуальному світі, до якого сторонньому, навіть друзям, зась… А ми ж бо за годину подорожі у Львів з паном Фреєм на його автівці змогли обговорити усю його попередню каденцію і «виграти» майбутні вибори в усіх майбутніх ОТГ, перехвалити спільних друзів і поганьбити чи висміяти недругів. А тут молоді люди більше години їхали мовчки… Пригадую свої студентські роки. Я завжди дивувався, як кілька вагонів електрички умудрялося «ковтати» стільки люду. Ми сиділи, стояли, висіли, товклися по чиїхось колінах чи ступнях, терлися в тамбурах, але ми мали про що поговорити. Як правило, пишалися самі собою і виставляли на посміховисько своїх «недолугих» викладачів, яких обводили на парах чи при заліках довкола пальця, як дітей. Ближче до Самбора домовлялися, коли і куди ввечері підемо гуртом гуляти… Не нав’язую своїх спогадів нинішнім студентам, але ви надто нудні…

…Десь біля Калинова зателефонував приятель Юрій Лешкович – з числа «олігархів», перепитав, де я, і заради того, щоб обговорити одну важливу тему, висловив бажання підібрати мене на вокзалі. Я вийшов з маршрутки одним із перших і одразу на очах у спантеличених сусідів-подорожувальників поважно пересів у величезний, наче однокімнатна квартира часів Хрущова, чорний джип Юрія Івановича… Мене, ще донедавна стоячого, розпирало від гордості: «Як я вас, діти, «зробив!»

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити