Що мав Гербурт до колгоспів, ніхто не знає, але його маєтки розтягнули на майнові паї
До минулої неділі Старосамбірські Боневичі були знамениті для мене тим, що маю звідти сваху – шановну Наталію Максимівну, але, виявляється, не все так просто… За словами відомого на наших теренах львівського професора історії Михайла Кріля, там ще народився і граф Гербурт. Для гірського району це знакова постать. Жив дуже давно, але залишив після себе добрий слід і, крім всього іншого, заснував друкарню у Боневичах.
Зрештою, коли Гербурт жив, Інтернету ще не було, але якщо зараз заґуґлите його ім’я, то “висиплеться” так багато всього цікавого, що і ви перейметеся гордістю за свій край, його поважну історію. А минулої неділі я поїхав у Боневичі з поважної причини – там відкривали пам’ятний знак на увіковічнення пам’яті Гербурта та залишків його друкарні. Люди їх би вже розтягли по цеглинах, якби не письменниця Галина Пагутяк. Вона, хоч не землячка Гербурта і нічого такого спільного з нашими краями не має, але одного разу щиро полюбила добромильську округу, обійшла її пішки, познаходила багато цікавого, а у Боневичах натрапила на залишки друкарні. Сама натрапила, сама і жахнулася. Місцевий люд ті руїни поволі і роками розтягав на цеглу. Галина Пагутяк сказала під час імпрези, що то не тільки гріх – нищити історію… Ця цегла може комусь і нещастя принести… Щось таке міфічне у цьому є… Ударивши на сполох, письменниця вийшла на львівське товариство “Старосамбірщини-3000” і ідея врятувати залишки упала на благодатний фінансовий ґрунт товариства, яким опікується Максим Козицький – ну, той, який у Старому Самборі має вітряки…
Одного разу, то було навесні, і він приїхав, привіз зі собою трохи активістів і львівських письменників та взялися гуртом розчищати місцину, рятуючи залишки старовинної будівлі від хащів і бур’янів. Коли місцеві небайдужі побачили, що на їхній території роблять заїжджі вчені мужі, і собі взялися за пили та сокири. Богу дякувати, розчистили, а коли інші місцеві селяни побачили залишки ще доброї цегли, знову потягнулися туди за будматеріалами. Що зробиш – такі ми є… Потім Максим Козицький профінансував і фундамент під пам’ятний знак, і камінь, і таблицю. Місцевий вчитель Павло Петрик розповів про земляків, які дуже старалися на будові, – Казимира Каляманського, Миколу Литвина, Богдана Франківського, Анатолія Попика, Осипа Будзара, Богдана Венцика та інших. А ще пан Павло розповів, що коли був малим, то ходив разом з мамою “на колгосп” і там був невеличкий ажурний будиночок власності Гербурта. Коли розпочали розтягати колгоспи на майнові паї, селяни завалили і цю історичну цінність. Чесно, яке невігластво! Гербурт з колгоспами нічого спільного не мав, а його будівлі розібрали на паї… Але настав час рятувати бодай те, що є.
Недільна урочистість трохи була зіпсована, бо Боневичі стали сірими від туману і мокрими від дощу, але людей зібралося нівроку, місцевий парох освятив пам’ятний знак, діточки в костюмах стародавніх згадали історію славного земляка Гербурта. А я подумав про те, що якби десь у якійсь цивілізованій країні були такі історичні залишки, то на них би їздили і молоді дослідники, і старенькі пенсіонери, щоб торкнутися серцем історії свого народу. Нам ще до такого далеко. Ми наразі живемо тим “чи викопалисте бульбу і чи вродила”, “чи маєте дрова на зиму” і “коли перестануть піднімати ціни на газ-світло”… Хоча, гадаю, і ці проблеми колись минуть, і ми іншими очима подивимося на свою історичну спадщину.
Боневицькі зустрічі мають стати знаменитими тим, що в неділю тут було дуже багато правдивих львівських письменників. Вони залишили книжковий форум і примчали до нас. Їхня присутність зрозуміла: друкарню Гербурт задумував для письменників… Майстри слова приємно вражені усім, що побачили. Особисто для мене були радісні зустрічі з Галиною Вдовиченко, Тетяною Вергелес, Богданом Волошиним (паном Марциняком) та іншими, з якими чи то працював, чи то вчився в університеті. Ми мали їхати на фуршет на замок Гербуртів біля Добромиля, але перед тим туди виїжджав активіст і шанувальник історії Андрій Волощак і сказав, що випало забато дощу, навіть коні, запряжені у фіри, письменників туди не піднімуть. Тому залишили собі для творчих зустрічей хирівський “Фонтан”. Були “Моцні бойки”, був файний стіл і багато цікавих тостів. Зокрема, Галина Пагутяк, не заспокоївшись на увіковічненні залишків боневицької друкарні, вирішила наступного року влаштувати письменницькі зустрічі і читання. Місцем проведення назвала Нове місто. При цьому слові ми побачили втіху на обличчі тамтешнього війта Петра Куляса…
Роман ІВАНЧУК.