«Я готова була цілувати батьківські пороги»

«Добре, що я вас зустріла, вже сама збиралася йти в редакцію», – зустріла мене знайома і розповіла історію, у якій є мораль: бідна наша Україна, але розлука з нею болюча…

Ми відзначали 30-річчя закінчення школи. Небагато нас з’їхалося – хтось помер уже, хтось у світах, хтось просто не захотів йти… Але радістю для нас став приїзд з Італії нашої Марічки. Не бачили ми її купу років, бо наприкінці дев’яностих поїхала туди на заробітки – як і тисячі інших. Вдома залишила маму і дочку, з чоловіком розлучилася давно. Там успішно вийшла заміж, щоправда, за італійця, значно старшого за себе. Чи це було кохання, чи звичайна прагматичність, не знаю, але ніби щаслива. Більше того, Марічка приїхала разом з ним. То ж, і ми пооглядали…

Коли померла її мама, приїхала і забрала доньку до себе, а хату, яку мала на околиці Самбора, продала. З тих пір в Україну не навідувалася, бо нема до кого. Та коли ми «злистувалися» з нею через соціальні мережі та повідомили про зустріч однокласників, прибула. Те, що вона нам розповіла, направду, вражає. Там вона має все – і особняк, і добру роботу, і грошей купу, і ні у чому собі не відмовляє. Доньку теж влаштувала, одне слово, життя вдалося. Нема тільки України. Марійка говорила і плакала… Так, у вас тут багато біди і бідності, але ви щасливі від того, що розмовляєте українською, що живете на своїй землі, що всі тут близькі та рідні. Ви просто не уявляєте, яке то щастя! Я б хоч нині кинула все своє багатство там і приїхала в Україну, але це нереально. Шануйте, те що маєте, бо чужина – це завжди гірко і ніколи в тих далях своїм не станеш… Як тільки приїхала у Самбір, прийшла до батьківської оселі, благо, нові господарі прихистили. Я обливала слізьми батьківські пороги і готова була їх цілувати… Видно, для того, щоб полюбити Україну – навіть такою, як є, треба на якийсь час її покинути.

Ганна, м. Самбір.