Як блудного сина позбутися…

SambirWZ
23

Як блудного сина позбутися…

«Порадьте, що нам робити. В редакції люди мудрі, багато чого бачили і чули, може й нам чимось зарадите» – з такого питання розпочала свою розповідь наша читачка. Ми уважно вислухали, але це був той випадок, коли насправді нічого путнього не порадиш…

«В СІМ’Ї мого чоловіка Василя було двоє дітей. Він та старший брат Іван. Батьки працювали в колгоспі, особливо великих зарплат не мали, але тримали худобу, обробляли присадибу і якось жили. Коли сини почали дорослішати, постало питання будівництва нової хати. Розпочали на початку дев’яностих. Брали кредити під високі відсотки, але якось той віз тягнули. В тому ж часі Іван закінчив інститут нафти й газу і за розподілом потрапив в один з райцентрів на Франківщині, а я вийшла заміж за Василя. Вийшло так, що треба і свою хату добудовувати і думати, як Іванові допомогти з житлом. На Франківщині брат чоловіка бере план і починає будову. Фінансові труднощі лягли на усю нашу сім’ю. Батьки були переконані у тому, що двом синам треба допомагати. Виходило так, що я з Василем у більшості свої заробітки вкладали у свій дім, а батьки віддавали свої статки Іванові. Тим більше, у нього пішли проблеми з зарплатами та й в принципі з роботою. Але, як кажуть, очам страшно, а руки роблять – майже одночасно викінчили оселі як у нас, так і у Івана. Стару хату ми розвалили, а з того, що було ще путнє, звели літню кухню, аби було де поросятам їсти зварити… Щоправда, перенесли ми велику втрату, бо батько помер. Зі свекрухою ми в усьому лагодили. Вона мені дітей допомагала бавити, їсти варила, одне слово, ідилія, про яку можна тільки мріяти.

Останнім часом Іван приїжджав до нас нечасто. У більшості телефонував, казав, що грошей на дорогу бракує, що справ має багато. Та може воно і так, бо з роками у кожного своїх клопотів стає більше…

А одного разу з новиною, наче грім посеред ясного неба, зателефонувала до мене Іванова дружина – боялася казати це матері. Приїжджайте, каже, до нас і заберіть собі свого Івана. Виявляться, він уже півроку тому, як розлучився з причин постійної пиятики і пішов з хати. З роботи його вигнали, бо хто буде терпіти вічно п’яного неробу? Тепер тиняється по місту, спить невідомо де, їсть невідомо що. І трапитися з ним може що завгодно. Тому, аби не мала на совісті, що помер десь під чужим парканом, попросила приїхати і забрати його…

Я не відразу наважилася матері сказати правду, бо в неї слабе серце, але з Василем порадилися і вирішили: таки треба їхати за ним, бо якщо справді десь пропаде, то таке якби гріх на душу взяти. Акуратно розповіли матері про Іванові проблеми, зв’язалися з ним по телефону і домовилися про зустріч. На вокзалі ми знайшли – обшарпаного, неголеного і напідпитку. А коли їхали, то розповів мені та Василеві, що ж трапилося. Виявляється, у нього в житті пішла темна смуга, а дружина його не зрозуміла, не підтримала, постійно діставала усім на світі і тому подала на розлучення. Тримав це у таємниці від близьких родичів, бо думав, що якось все налагодиться. Не налагодилося і одного дня його просто вигнали з подвір’я… Я так делікатно перепитала: а з майном що? Хлопові, знаєте, під п’ятдесят, а він валиться нам на плечі… Як, каже, у своїх дітей буду хату відбирати…

Як і передбачала, стиль життя родича не змінився. До роботи не піде, бо за те, що може робити, мало платять. Вранці, як правило, зривався і кудись йшов шукати підробіток, а ввечері повертався п’яним. Треба було його нагодувати та в ліжко вкласти, а потім з’ясувалося, що мама йому з пенсії ще й на цигарки дає. Вся наша сімейна ідилія перетворилася у філіал пекла. Але якось треба було терпіти, бо ж не вигнати його з хати на сміх людський.

А навесні Іван оголосив, що «знайшов собі бабу» і хоче з нею жити. Ми полегшено зітхнули, але радість від того, що вступиться з обійстя, була недовгою. Виявляться, його співмешканка свого житла не має, зате має двоє дітей і жити будуть тут. Справді, привів… Ну, що вам сказати? Приблизно така ж, як він – в голові лише розваги, в кишені –  аліменти на діти. На городі вона працювати не хоче, але з городу брала все, що треба. На щастя, дав їм Бог розуму не вселятися в хаті, взялися обживати собі літню кухню, яка для житла геть на влаштована. Там у нас газовий балон на дві невеличкі кімнатки… Як тільки прийшла зима, вони переселилися в наш дім. Уявляєте, я з Василем та двоє дітей, він з коханою і двоє дітей та мама. Вулик, в якому дуже тісно. Кажу їм: платіть комунальні послуги, а вони відповідають: грошей нема. Та певно, що не буде, якщо до роботи не ходити, а перебиватися тимчасовими підробітками. Добре, що на самогонку їм вистачає… Відчула, що це повна безвихідь, Василь з мамою нічого йому не кажуть і невідомо, що нас чекає, тому я набралася мужності і зателефонувала першій дружині Івана, мовляв, він вам залишив хату, то може б ви зібрали трохи грошей і ми б десь у селі купили якусь хатинку недорого – благо, зараз багато що продається. Але почули відмову, невістка так і сказала: я своїх двоє дітей маю, мушу їх вчити, одягати, мені не до Іванових проблем. А Іван тим часом уже вимріяв та оголосив, що як тільки помре мама, то він зможе «засісти її половину». І як нам тепер бути?»

Ось така життєва історія, у якій ми насправді не знайшли якихось путніх порад.

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити