Як «Домашня Церква» з підпілля виходила

SambirWZ
8

Як «Домашня Церква» з підпілля виходила

Це недалека історія, яку багато хто пам’ятає, але немало з того, про що ви прочитаєте нині, стане для вас відкриттям

«В помешканні Миколая Куця ми затримувалася надовго і правили голосно – мужній священник був»

ЕКСКУРС у минуле розпочав журналістам отець Михайло Постолюк з Головецька, налаштувавши на те, що Церква – це не просто мури, це живий організм, це люди, громада, це своєрідне явище. Бо ж Церква без людей – то просто музей…

А вже тоді надали слово отцю Василю Кундику – священнику підпілля, який правив у Недільній, якого висвячував митрополит Володимир Стернюк. Перед освяченням, пригадує, його перепитали: чи знаєте ви, на що йдете? Адже Церква переслідувана комуністичним режимом і можна потрапити під новітні репресії. Справді, треба було мати мужність протистояти режиму… Священник знав, на що йде, але це був вибір його життя – служіння Богові і Церкві, аж до смерті – якою б вона не була… Пригадує, що інші отці з підпілля радили йому: ніколи не йди на виклик у КГБ, бо якщо підеш, то можеш стати зрадником… Висвячували його на квартирі у Львові, бо своїх церков ще не було… Зрештою, каже отець Василь Пундик, і служили по хатах та по квартирах. Особливо щиро згадує мужність отця Миколая Куця, який мешкав у Самборі майже у центрі. Той, каже, нікого не боявся – його помешкання було відкритим для усіх вірних, ми могли надовго там засиджуватися і без будь-якої боязні голосно провадити Богослужіння, хоча квартира отця була під постійним наглядом. Часто збиралися на Службу у Буково чи в Чижках, куди ходили пішки. Виходили вдень, бо молитва була призначена на нічні години. Люди йшли в темряву, аби під ранок розбігтися. Згадує отець і молитви в лісах, десь на галявинах. У визначене місце і час сходилися вірні усіма видимими та невидимими стежками, аби лиш помолитися гуртом… Пам’ятають вірні і отця Михайла Волошина, який одного разу згуртував вірних УГКЦ у Биличах. Це взагалі було щось унікальне. Люди в лісі, а довкруж вояки озброєні. І кричать священникові через гучномовець, мовляв, Волошин, припиніть правити! Отець взяв табуретку, піднявся і питає: «Люди, що я маю робити?» Люди в один голос відповіли: «Правити!» І проти цієї волі не підеш, вояки здалися… Але це був уже той час, коли селяни самі відкривали двері зачинених режимом церков і правили уночі, шукаючи собі греко-католицьких священників.

Пам’ятник Вірі: «Старенька бабуся, яка онуку веде до Церкви»

ОТЕЦЬ-декан Михайло Николин пригадав, що свого часу Хрущов, виступаючи на якійсь високій трибуні, заявив, що в радянському союзу з вірою покінченою. З вірою, може й покінчено, але ніхто не покінчив з бабусями, які ведуть внуків до церкви, тим самим продовжуючи тяглість поколінь і українських традицій. Ви гляньте: ніхто ж дітей навмисне не вчив коляд чи молитов. Все це передавалося з уст в уста. Так само, як батьківська віра… А ще нам розповіли, що коли хтось колись задумає звести пам’ятник християнській Вірі, то це має бути старенька бабуся, яка провадить до церкви своє внуча…

Нам приємно було зустрітися і послухати Катерину Луць з Бусовиськ. Якраз у її хаті і збиралися вірні УГКЦ в підпіллі. Священники приїжджали вночі, їх треба було зустріти, допровадити до помешкання і чекати парафіян… У тій же хаті у 1956 році пані Катерина брала шлюб за греко-католицьким обрядом, тут багато хто хрестив своїх дітей… І що цікаво, каже пані Катерина, усі про це знали, але ніхто не смів нас «ймити», тобто упіймати – по-сучасному. Приходили люди з сусідніх сіл і вели зі собою дітей та внуків… Ми не могли не перепитати, чи були випадки, коли батьки, особливо ті, що при посадах, таємно привозили своїх немовлят хрестити? Були. І знаєте, чому? Тому, що навіть тоді ті начальники більше довіряли хрещення дітей греко-католицьким підпільникам, ніж так званим офіційним на той час отцям, вважаючи, що вони можуть донести «куди слід». Хоча частіше чиновники запрошували підпільних священників до себе додому. Особливо вночі… Ми перепитали у пані Катерини, як односельці реагували на її прихильність до УГКЦ і почули: називали мене, каже, «баптисткою», тобто, не такою, як усі… Вона працювала на фермі і у неділю намагалася якомога швидше упоратися біля худоби, щоб побігти додому і слухати Службу Божу з Ватикану. В селі це знали і щоразу коментували: «Диви, полетіла молитися до «радія». Тоді в хаті Луців був знаменитий ВЕФ, якого служби хоч і глушили, але чути було… Коли Церква вийшла з підпілля і люди потягнулися до УГКЦ, то аж тоді сільські жінки одна поперед іншу почали доповідати: «Касю, а та на тебе таке говорила, а тамта – ще інше»… Дорікали колись пані Луцьовій, що у неї у хаті був портрет Папи Римського. Жінка не з лякливих і відказувала: «Мені так пасує, а ви собі Сталіна повісьте». Якраз у ті підпільні часи з’явився вислів «Домашня Церква». І доволі влучний, бо якраз у хатах і правили підпільники.

Були дерев’яні чаші і золоті священники…

МИ НЕ могли не запитати у пані Катерини, які священники були ліпші – ті, які у підпіллі були, чи  нинішні? Ну, підступне запитання – згідний, але яке вже є… Пані Катерина, трохи розгубившись, дипломатично відповіла, що усі священники хороші, а на поміч прийшов отець-декан Михайло Николин. Колись, каже, були у церквах дерев’яні чаші, а золоті священники… Тепер чаші позолочені… Хоча тут же додав, що люди мають оцінювати отців не за зовнішніми ознаками, а за тим, що у них в душі… Священник – це наче посудина, у яку наливаєш воду. І байдуже, з якої посудини людина п’є, важливо – що п’є… Треба сказати, з підступного запитання вийшли гідно… Ми говорили про те, що бабусі вели своїх дітей та внуків до хат-церков, а тому нам було дуже приємно почути тих дітей-внуків. Марія Дмитришин з Бусовиськ і досі зі сльозами згадує ту стежину, якою йшли вночі до обійстя цьоці Касі (Катерини Луць), аби помолитися… А ще пані Марія розповідає, що дітвора могла назбирати квітів польових і нести до Луцівих, бо там було Розп’яття.

Нам трохи дивно було, що Греко-Католицька Церква відроджувалася якраз у селах, а районний центр був, як би це ліпше сказати, закритим. Виявляється, мешканці Старого Самбора були найближчими до комуністичної влади (райком) та КДБ. Тому і боялися. А втім, страх притаманний кожному – тільки у більшій чи меншій мірі. А от коли уже вийшли з підпілля, то перше Богослужіння попровадили на площі Ринок – пробили бетонну стіну страху. Запросили владику Юліана Вороновського. І це було у жовтні 1990-го. Уже потім там же поставили невеличкий намет для молитви, уже потім пішли до брами головного храму міста… Саме тому, підкреслив отець Николин, зустріч Блаженнішого Святослава Шевчука у понеділок проходила там же – намолене історичне місце… Цікавими спогадами поділилися Орися Мосенз, Данило Шак, Любов Яджин… Згадували, що Греко-Католицька Церква поверталася на рідні терени разом з «Просвітою», знаменитими та пам’ятними вертепами і першими осередками Руху. Люди скидували зі своєї свідомості ярмо страху і долучалися… Владика Юліан призначив тоді громаді першого настоятеля отця Федюка і уже з ними вірні Церкви їздили у міста та села впроваджувати батьківську віру… Складно було, інколи опоненти товкли машини заїжджих, інколи камінням кидали, але і це випробування слід було пройти.

Навіщо Йосиф Сліпий у Римі будував Святу Софію

…ЗАКІНЧИТИ цю мандрівку у минуле хотілося б тим, про що наші сучасники може й не здогадуються. Отець Михайло Николин розповів, що Блаженніший Йосиф Сліпий після сталінської каторги повернувся у Рим і розпочав українську діяльність. 1963 року взявся за збір грошей на храм Святої Софії. Інші дивувалися: навіщо у Римі, де й так духовності багато, зводити ще один храм. Йосиф Сліпий відповідав: були б мури, а люди знайдуться. А ще почав друкувати молитовники, Біблії, які потім нелегальним шляхом потрапляли в Україну і ще досі у багатьох домівках є ці раритети, видрукувані у Римі. Йосиф Сліпий мав у Римі такий авторитет, що як тільки кудись входив, усі інші стрічали його стоячи… Але якою була далекоглядність… У середині дев’яностих, як тільки наші заробітчанки приїжджали до невідомого Риму, центром зустрічей для них була Свята Софія, яка потім давала нашим жінкам і прихисток, і шматок хліба…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити