Як «жменька» фермерів професійне свято відзначала

SambirWZ
16

Як «жменька» фермерів професійне свято відзначала

«Зубри» аграрного виробництва Самбірщини повернули нашого кореспондента в часи журналістської юності

Ще років надцять тому День працівників сільського господарства збирав великі зали – працювали у селах голови спілок, агрономи, ветеринари, інженери, бухгалтери, не кажу уже про рядових працівників. Цьогоріч зібралася у «білому домі» «жменька» фермерів – трохи більше десятка. От і увесь агропромисловий комплекс, який замінили великі землевласники-орендарі.

Приїжджають навесні, а восени забирають врожай, розраховуються з пайовиками – і до наступного року. Ловлю себе на думці, що нині село навіть селом не пахне і звучить якось інакше – без корів, гуркоту тракторів. Та що там казати, людей мало що зосталося. Хто має руки-ноги, давно чкурнув на заробітки, або у великі міста. Святкувати стало нікому…

Певне, через ці причини відзначення Дня працівників агропромислового комплексу було скромним. Влада чи то не хотіла говорити про успіхи-проблеми, чи вирішила не псувати робочими буднями настрій собі і іншим, а тому сцену віддали артистам – Руслану Ганику з Вощанців та народному гурту «Кредо» під творчою орудою Ореста Городиського. Гарно співали – гості визнали, хоча через майже порожній зал оплески не були гучними. Перед тим, щоправда, виступив перший заступник голови РДА Петро Герман – внук колишнього голови Ралівського колгоспу Петра Голуба. Згадав, що ще коли вчився у школі, то їм казали «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Має рацію: тепер руки хлібороба не конче хлібом пахнуть. Потім нагадав сумну новину: нова влада вирішила, що відділи чи управління сільського господарства їй не потрібні. Тому і свято трішки сумне… Зрештою, згадав і гірку долю райдержадміністрацій. Аграрники хоч дочекали свого празникування, а чиновники уже, мабуть, ні. А повернувшись на аграрне свято, Петро Михайлович сказав, що не тільки у матерів завжди були недоспані ночі, а й у хліборобів, бо і ночами збіжжя збирали та на токи возили… І наостанок пообіцяв, за традицією, добрих врожаїв. Я б додав – і збуту, бо не штука виростити, а штука продати та взяти гроші.

А гурт чоловіків, яких бачите на цьому фото, – це аксакали сільського виробництва, які знають, що хліб буває не лише у крамницях, пам’ятають орку на зяб і орієнтуються, скільки дійок є у корови. Разом з ними я повернувся у свою журналістську молодість… Іван Котляр свого часу керував у районних аграрних структурах, був у самостійному калинівському колгоспі, потім знову у районі. З ним було цікаво погомоніти про перспективи, він нестандартно мислив і те, до чого ми дожилися, він дивовижним чином міг спрогнозувати.

Михайло Чолівський, коли розпадалися колгоспи з великих на малі, очолив Озерне (тепер Лука). Там і нині ґаздує. Рятував господарство як міг. Навіть мав швейний цех, де шили шкіряні куртки зі шкіри вирощених биків. Я теж собі замовив за гроші, звичайно, але чомусь так сталося, що дуже часто їздив до примірки, а гостинний голова нас щоразу пригощав. У підсумку, як мені здалося, Михайло Антонович на журналістських куртках більше втратив, ніж заробив. І ще пригадалося. Колега, поїхавши в Озерне, розкритикував пана Чолівського, бо той не засіяв клапоть землі. За це раніше було прийнято критикувати, але пішли часи, коли сіяти стало невигідно. Тобто, вкладене у землю не поверталося заробітком… Так ось, Михайло Антонович пригнав до редакції, а голос у нього такий, що слухачами стали журналісти з інших кабінетів, доводив свою правоту: я став господарем на цій землі і ніхто мене не змусить вкладати свої гроші собі ж у збиток. Я тоді чи не вперше подумав, що в Україні народжуються власники, які вміють рахувати і уже не бояться газетної критики…

У суперечці, що було перше – яйце чи курка, я б сказав, що найперше був Андрій Городиський. Це той чоловік, який втримав колектив, виробництво і не зле працює. Одного разу Андрій Андрійович йшов у депутати обласної ради і, коли ми розповідали про його «птахорадгосп», то був щиро здивований потужними показниками. Місцями навіть було враження, що пан директор перебільшує, але ж ні, все було правдою. А ще йому вічно не давали спокійно працювати постійні перевіряльники: одні йшли ні з чим, інші приходили. І на це теж пішло багато нервів та часу, але вистояв… З Іваном Кільганом була особлива історія. Ми майже одночасно в середині вісімдесятих прийшли працювати у район. Я в редакцію, він – у колгосп імені Свердлова (Гординя). На нараді за участю першого секретаря тодішньої єдиної партії не прийнято було сперечатися, треба було лише слухати. Чи мав рацію товариш секретар, чи ні – нема значення. І тут піднімається з перших рядів якийсь невисокий на зріст хлопака і у той час, коли «зубри» аграрного виробництва мирно мовчали, спробував довести іншу правду. Це виглядало зухвало. Але після того я вирішив познайомитися ближче, поїхав у Гординю і написав статтю «Весняний день агронома» – того агронома, який посмів податися проти керівної лінії. Іван Степанович став знаним фермером, заслуженим працівником сільського господарства, але яким був зухвалим в молодості, таким і зостався – далі ріже свою правду…

Ігор Русиняк свого часу був агрономом у господарстві Рудківської зони. Завжди інтелігентний, культурний, такий, знаєте, правильний керівник, якого завжди і усі поважали. Він навіть у часи гіркої кризи завжди усміхався. А одного разу у Рудках відкривали млин і скликали купу львівських журналістів. Мали стимул приїхати, бо був обіцяний сюрприз, який вигадав пан Ігор. Насправді, газетярі розіграли поміж собою поросятко. Виграв фотокореспондент Євген Кравс. Поросятко залишили на відгодівлю, бо ж не тягнути живність на львівський балкон. Подальша доля сюрпризу невідома. Знаєте, у житті було немало несподіванок, але ця – від Ігоря Русиняка, запам’яталася.

Василь Макаревич ще на початку дев’яностих став фермером у Дубрівці. Він був одним з перших. а тому часто заїжджав до нього, аби похвалити, що, добре працюючи, має заробіток. Отож, приїхав, розпитую: чи заробив Василь на шубу своїй дружині Марії, яка теж гірко працює? Ага, відказує жінка, виторгували трохи грошей за червоний буряк, а я взяла і купила новий телевізор, бо мій Василь купив би собі якусь залізячку до трактора. І ще було. Якось пані Марія рознервувалася на усе це фермерське життя і оголосила чоловікові: не хочу ні тебе, ні твого поля і гіркої праці, їду від тебе геть, до своїх батьків у інший район. Але то був час, коли через кризу з пальним не їздили рейсові автобуси. Марійка стояла під дощем поки не приїхав мотоциклом сам господар, запропонував відвезти на вокзал у Самбір. Але натомість розвернулися і додому – дружина оцінила тонкий гумор чоловіка… Ігор Залога почав керувати Ралівкою уже у той час, коли все стало валитися. Не можна було втримати господарку, бо йшли такі часи. Але тримав, доки міг. Це був єдиний сільський керівник, який як тоді, так і досі ходить навіть взимку з широко розшпиленою сорочкою… І нич йому біда не робить… Ярослав Чайківський відав технаглядом – була колись така служба у районі, а потім, коли і техніки не стало, то й служба відійшла у минуле, а пан Ярослав – на пенсію. Володимир Ціхоцький – це уже нове покоління аграріїв, якому ще двигати і двигати, щоправда, навіть не знаю, чи буде їм у майбутньому легше, ніж тим, кого уже нині згадував… І Микола Аннич, якому судилося бути останнім головним аграрником Самбірщини у сучасній Україні…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити