Як лемки «добровільно» покинули свої гори

SambirWZ
35

Як лемки «добровільно» покинули свої гори

Грізної ночі, 11 квітня 1945 року, ув’язнили українських єпископів та митрополита Йосифа. Почалося жорстоке переслідування та знищення священиків і вірних Української Католицької Церкви.

ЗІ СПОГАДІВотця Венгриновича. Вночі на дверях поважних і впливових громадян з’являються наліплені карточки польською мовою з наказом: до 3-х днів зголоситись до комісії з переселення… Отець Микола Головач співав таким сильним басом, що вікна в церкві дрижали. Він і на концертах у хорах виступав, які в Сяноці адвокат Блавацький організовував. На його дверях з’явилася біла карточка, щоб забирався з Лемківщини. Та він злегковажив пропозицією. Одного разу повертався від товариша (лікаря). Його вбили: він дістав три кулі, одну в хребет… Я був у нього в лічниці в Сяноці. Я сповідав його. Бідака помер у мене на руках. Його поховали у Боську. Не хотів до Союзу, то на цвинтар переселився.

Недалеко Кривчі в с.Скопів жив старенький священик о. Дем’янчик зі своєю дружиною і двоє з рідні. Приїхав до нього його зять, о.Степан Конкольовський з дружиною. Вночі на них напали. Двері виважила, вдерлася до середини банда озброєна, яка вимордувала всіх: обох священиків, старенького і молодого, їх дружин, двох діток, ще й служницю, яка спала в кухні – сім трупів. Сім трун виносили на третій день… Хоронив їх Дуклянський декан о.Колясса.

Гірка доля спіткала отців Степана Шалаша з Мисцової та Дмитра Німиловича з-під Сянока. У Волі Нижній був священиком о.Володимир Костишин, старенький і бідний. Його батько, убогий підрядник з Бірчі, з трудом посилав тихенького Влодка до бурси в Перемишлі, бо там було найдешевше. І до нього прийшли душогубці вночі, і його теж замордували. І о.Назаревича з Яблониці Руської замордували. Отець Богдан Семків з Дошної сховався на стриху, але коли його жінку в хаті стали мордувати, він виломив гонти на даху і став крізь отвір кликати парафіян на допомогу. Тоді його на стриху і замордували.

Було собі с.Павлокома. Побачили люди хмару війська, що оточувала село. Втікати не було куди. А хто тікав – стріляли по полі, як зайців. До церкви, де збіглися перелякані жінки, діти, вдерлося військо… Почали бити до крови о.Лемпця при престолі… Почалася різня: священика замордували, а з ним ще 300 осіб. Це діялося на Лемківщині 1945-го.

Був у Кеманьчі мій кревний о.Орест Венгринович. Не раз бував я там у його батька, також священика… І братів його знав, а сестру-вчительку своєю сестричкою кликав. І от прийшло військо на приходство. Син через вікно вистрибнув, то його застрілили, а батькові о.Орестові казали роззутися і по снігу кругом стодоли босоніж бігати. І підганяли і знущалися, аж упав бідака. Тоді його й замучили. Приходство з усіма будинками, стайнею і стодолою підпалили, а його, казали люди, ще живого кинули в огонь. Недопалені рештки витягнули потім з попелу і поховали. Його за життя святцем називали, казали, що зі спаленого тіла плила свіжа червона кров, згадує о.Степан Венгринович.

Серце скипає болем і кров’ю… Хіба можна забути, як 70 літ тому, вночі 21 жовтня 1947-го у домівки багатьох українців – жителів Західних областей України, увірвалися озброєні радянські солдати та міліціонери. Сонним людям дозволяли забрати деякі речі, після чого вантажівками доправляли на залізничну станцію, а вже звідти у них був один шлях – у вагони потягів, які вивозили їх до Сибіру. На багато років їхньою новою домівкою ставали табори ГУЛАГу, або спецпоселення у Казахстані, Красноярському краю, Іркутській, Молотовській, Омській, Челябінській і Читинській областях в Росії. Так, протягом лише однієї доби виселили 26 тис. 644 родини (загалом 76 тис. 192 особи): 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 152 жінки, 22 тис. 174 дитини. Депортувати десятки тисяч українців, яких звинувачували у зв’язках з націоналістичним підпіллям.

…На Йордан 19 січня 1946 року у Сяноці та сусідніх селах проходила «добровільна» акція виселення українців на Схід поза Лінію Керзона, згадує у своїй книзі «Добровільно» отець Степан Венгринович, який, до слова, разом із своєю дружиною Софією-Марією Паньківською тимчасово переїхав до Ваньович біля Самбора, де душпастирював його батько о. Володимир. Згодом перенеслися до Самбора, де одержали власне помешкання. В Самборі о. Степан працював у музеї «Бойківщина», але недовго.

Масові арешти, тортури і заслання по етапу, що їх Москва проводила в Західній Україні в 1946-1948 рр., звісно ж не обминули Самбірщини і, зокрема, Венгриновичів. 1948-го їх арештували та  перевезли до  етапного  табору в Бориславі. Звідти – у муках, голоді й холоді, під конвоєм, доставили на південь від Камчатки та на північ від Владивостоку. Цілий місяць тривала ця страшна дорога… Після шести років каторжних робіт серце довголітнього педагога о. Степана Венгриновича не витримало невільничої наруги та тяжкої праці лісоруба – помер від серцевого нападу на вулиці, повертаючись додому від лікаря. Це сталося 19 червня 1954-го. Його дружина Софія повернулася до Самбора лише в 1957-му, де й померла 8 листопада 1987 року.

Ігор СИСІН.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар