Як у Самборі відпочивало покоління, якому нині п’ятдесят
Якось повертався на радіо–таксі з району у Самбір. Був пізній вечір і підпилі молодики щойно йшли на сільську дискотеку. Місце машині не уступали, бо вони там місцеві, а ми заїжджі. Почав я згадувати молодому водієві, як ми колись на дискотеку ходили і куди ходили. Йому це було цікаво, він місцями весело реготав, а я так і не збагнув, що з моєї юності видається нинішнім таким смішним. А зрештою, молодий таксист попросив за нагоди розповісти у газеті про розваги їхніх батьків, мовляв, це прикольно. Спогади пишуть пристарші журналісти, мені начебто ще ранувато, але спробую…
В кінотеатрі «світлячки» літали
Найбільшою розвагою наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих років був кінотеатр. В Самборі – кінотеатр Дзержинського (нині там банк на Мазепи та ще якісь структури). Пам‘ятаю, шостий урок у школах закінчувався о 14.40. За десять хвилин до того хтось із найпрудкіших, перед тим зібравши гроші, просився у туалет, а насправді мчав у каси кінотеатру і брав квитки одразу на всіх. Як тільки звучав прощальний на той день шкільний дзвінок, клас чимдуж мчав до Дзержинського, бо сеанс розпочинався о 14.50. Ми могли не встигати на “Журнал”, але ніхто особливо цим не переймався. “Журнал” – то така собі фільмована політінформація про успіхи розвинутого соціалізму чи уже – комунізму. “Журнал” був обов’язковим атрибутом початку кожного фільму… Особлива затребуваність у нас була у фільмах про “індійців” – це коли “блідолиці” воювали за територію Америки з тамтешніми воїнами. Наші симпатії були на боці “індійців”, хоча фільми закінчувалися тим, що вороги потім ставали друзями… На одні і ті ж кіна типу “Оцеола”, “Вінету – син Інчучуна” ми могли ходити по кілька разів, переймаючись, наче вперше, долею героїв фільмів, а потім розповідали один одному, як вони стріляли з лука, чи падали з коня… Фільми індійського виробництва, як правило, двосерійні, в принципі однакові за сюжетом, викликали море сліз та емоцій. На ці стрічки ходили не тільки діти, а й тати-мами. Як нині пам’ятаю, народжувалося двоє дітей-близнят, потім доля їх розводила по заможних чи бідних закутках, а наприкінці фільму вони зустрічалися, а ми в залі плакали. Герої цих фільмів чомусь дуже багато співали чудернацьких пісень і часто билися. Дуже швидко махали руками і встигали падати ще до того часу, поки удар суперника не долетів у ціль, але це уже деталі. Поки артисти на індійських фільмах співали, можна було встигнути покурити у туалеті кінотеатру, звідки нас традиційно виганяли прибиральниці. Я, як правило, не любив вибігати, бо потім важко було просунутися на своє місце у переповненому залі.
Популярними у кінотеатрах були задні ряди. Туди ходили, як правило, парочками і явно не для того, щоб найкраще бачити величезний на усю стіну екран. Як тільки на тому ж таки екрані були темні зображення, пари дружно починали цілуватися. Коли світліло – начебто переставали. Розвагою у кінотеатрі було кидання скручених у ґульку квиточків. Балкон кидав униз, низ підкидував до балкону, а на світлі кінопроектора ті квиточки виглядали, як світлячки. Коли комусь щось таке упало на голову, той починав кричати, і тоді працівниця кінотеатру лементувала в темноту невідомо, на кого. За кілька хвилин до закінчення сеансу працівниці неквапом і зі скреготом великих металевих гачків відчиняли двері зі світу кіномистецтва на волю. Щоправда, посеред сеансу хтось міг і сам виходити – це коли фільм нікудишній. Особливо приваблювали юнь кінострічки з приміткою “Лише для дорослих”. Підліткам годі було потрапити, бо огрядна жінка при вході умить вираховувала тих, кому нема шістнадцяти. Коли ж щастило потрапити у заповітну залу, то оголені жіночі груди чи шматок задниці викликали у залі пожвавлення та гудіння – дочекалися, мовляв… Були фільми, на які нас водили примусом – це щось надто патріотичне, комуністичне. Втекти звідти було неможливо, бо з нами під таким же примусом ходили вчителі.
Зранку підліткам вештатися містом було небезпечно, бо міг зупинити міліціонер і запитати, чому не у школі. А коли поміж пацанами в місті пройшла чутка, що вийшов у центр Скомський, всі завмирали. Міліціонер Скомський займався у Самборі важкими підлітками і не бажано було потрапляти до нього у “Дитячу кімнату міліції”.
Ми, як правило, не пропускали ніяких фільмів – ні про любов, ні про війну, ні про бандитів, але особливо вабили нас, народжених в СРСР, фільми іноземного виробництва – на будь-яку тематику. Від них віяло повною безтурботністю, новизною, інколи банальністю, але ці кіна були цікаві, бо чужі…
А ще у кінотеатрі був буфет. За лядою, як нині пам’ятаю, стояла невисока на зріст худорлява жіночка і неодмінно з білим фартушком. Продавала корзинки за 15 копійок, томатний сік – за 10 копійок. Перед сеансом, коли ми в буфет потрапляли, то відчували себе крутими. І взагалі, кінотеатр чомусь пахнув електрообладнанням, пивом, туалетом, прілістю і ще чимось, чого навіть не можу охарактеризувати. Але то був світ розваг і ми, підлітки, у принципі не пропускали жодного фільму. Кожна кінострічка крутилася по кілька днів і встигали практично усі. Потім в Самборі збудували кінотеатр “Союз”, який згодом перейменували у “Кобзар”, але кіно, як вид культури чи розваги, починав відходити у минуле. В помешканнях спочатку багатих, потім бідних, стали з’являтися відеомагнітофони. Ой, пригадав. Десь у році 1987-1988-му популярним у тому ж кінотеатрі імені Дзержинського, але у малому залі, був фільм “Катерина-ІІ”. Ну, такий собі – еротичний. Коли доходило до чогось серйозного, то кадри обривалися – далі здогадуйтеся, мовляв, самі… Так ось, квитки на цей фільм, як не парадоксально, розповсюджував з великим ажіотажем… міськком комсомолу.
Центр Самбора намотував круги
Молодь наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих не сиділа ввечері удома. Ми всі йшли в центр. Просто зустрічалися з друзями-однокласниками і не втомлювалися накручувати кола довкола ратуші. Ви уявіть, просто так собі ходили і говорили. Або стояли, коли втомлювалися, або сиділи на чудернацьких і поломаних лавочках. Центр ряснів різнобарв’ям кольорів від нашого одягу. Де стільки бралося тем для розмов, не знаємо. Потім, коли круги відмотали, компанії мали вибір – кінотеатри, бари або танці. Танці чи дискотеки під “BoneyМ” або “АBBA” – то окремі теми. Місцями дискотек були “ДО” (Будинок офіцерів) – там збиралися мікрорайони “Бабин город”, “Свердлова” (Коновальця), міг приходити мікрорайон у бік Бабини. “ДК” (Народний дім) гуртував частину Самбора у бік Переяславської (Шухевича). Літній варіант – “клєтка” – майданчик у нинішньому парку культури. На дискотеку йшли компаніями. Ми творили дуже велике коло і переминалися з ноги на ногу – це у нас були танці. Ну, шейк, як його називали. Поміж шейк був “мєдляк” – це коли парами танцювали і можна було хоч трохи пообніматися. Запрошувати на “мєдляк” дівчину, яка прийшла з хлопцем, було не прийнято. Коли ж щось таке траплялося, або з інших причин, виникали бійки. Ображений кликав на поміч свою компанію і початком бойових дій типу стінка на стінку були слова “Давай вийдем”. Взагалі, у середині сімдесятих вуличні угрупування були модними і час од часу влаштовували поміж собою бої. Угрупування мали назви “Бабин город”, “Свердлова”, “КаМа” – мікрорайон вулиці Карла Маркса (тепер Володимира Великого), Центр, Переяславська, околиці у бік Стрілкович та Бабино так само мали свій кущ. Водити дівку на чужу територію було ризиковано для здоров’я. Радше всього, залицяльник з інших закутків мав би ставити “відчіпне” місцевим парубкам або потоваришувати.
На дискотеки одягалися особливо врочисто. Хлопці ходили в джинсах – о, це було круто! Причому, чим ширші джинси біля ступні, тим більший піжон. Були модні нейлонові сорочки, які страшенно парили. Добрий кавалєр мав у задній кишені гребінь з довгою рукою – це чомусь вважалося стильно і ручка мала вилазити з тієї ж кишені. Та й вважалося тоді довге волосся – чимось хіповим. Вершиною крутизни була ситуація, коли молодий чоловік носив на правій руці, притискаючи до боку, радіо “VEF”. Радіо важило щонайменше 3 кілограми, але заради моди можна було терпіти. Коли ще радіо при цьому і співало – то взагалі вау-у-у… Наприкінці сімдесятих модно було слухати польське радіо. Не всі все розуміли, але слухали.
«Оленка» – за щастя
Окрема частина відпочинку – бари. В Самборі їх було обмаль, але вміщалися усі. І якщо за одним столиком стояли чи сиділи дві компанії – це не вважалося правилом поганого тону. Була кав’ярня на площі Леніна (тепер площа Ринок у будинку, який став аварійним) та на вулиці Леніна (Січових Стрільців, там тепер кафе “Арабіка”). Компанії могли переходи з однієї “Кави” в іншу. Каву, яку там тоді готували, з натяжкою можна було назвати кавою. Як правило, пили сухе вино з двістіграмових склянок, закусуючи кількома цукерками “Ромашка” чи “Каракум”, шоколадка “Оленка” була розкішшю. І біля тієї склянки можна було довго стояти у світських бесідах. Коли у таке товариство потрапляли юнаки чи дівчата віком 16-17 років, то видавалися один одному дуже сучасними. В барах можна було палити цигарки і тому вони нагадували дуже туманні середовища. Єдиний ресторан – тепер Ощадбанк, гуртував значно заможніших. Щоб посидіти там вечір і непогано перекусити, потанцювати під живу музику, треба було мати 10 карбованців і ця сума для пацанів була непідйомною. Столиків було багато і у вихідні займали абсолютно все…
Роман ІВАНЧУК.