Іванко Попіль торік не привітав свою маму з днем народження, бо того дня… загинув

SambirWZ
1

Іванко Попіль торік не привітав свою маму з днем народження, бо того дня… загинув

Уже вкотре пишу про те, що, Богу дякувати, на наші терени перестали хлопців зі сходу у трунах привозити. Бо вже годі було ті похорони провадити, писати про них, плакати разом з вами… Але настав час, коли кожному загиблому мусимо віддати шану. І це не данина моді-освячувати меморіальні таблиці, це звичайна людська необхідність – пам’ятати. І передати пам’ять іншим – тим, які прийдуть після нас.

Під час відкриття минулого року меморіальної таблиці Володі Юричку і Тарасу Драбику на фасаді технікуму економіки та інформатики я подумав про те, що цей навчальний заклад кров’ю своїх вихованців уже “відкупився” від війни, уже, як би це дивно не звучало, вніс свій вклад у перемогу. Та ба, ця ж стежина знову повела мене у технікум, бо там вчився ще один Герой – Іван Попіль з Воютич. Вчився на комерсанта, мріяв про інше  майбутнє, але обрав шлях у вічність. Пішов служити до війська… Коли мама Марія Степанівна благала (мамине серце завжди лихо чує) не їхати, син відповідав, мовляв, якщо не зупинимо ворога там, то він прийде до нас… І тоді у сім’ї Попілів зрозуміли: їхній Іванко уже став Іваном. Хоча пані Марія і досі називає його своїм  Іванком… На жаль, зупиняти ворога треба такою дорогою ціною – ціною материнських сліз і болю, який не проходить… 17 травня у Марії Степанівни був народження. Іван, ймовірно, планував зателефонувати у Воютичі зі щирими вітаннями, але не встиг. Того дня він їхав разом з полковником та трьома волонтерами і їхня ав-тівка потрапила на фугас. Вцілів, на жаль, лише один, і то не Іван… До матері телефонували уже інші і не з вітаннями з нагоди уродин… Я не знаю, чому нашим українським матерям як колись, так і тепер випадає на долю стільки душевних страждань? Чому записані в таку книгу? І де та влада, яка
обіцяла припинити війну? Ми втомилися… Були під час освячення меморіальної дошки і інші виступи, зокрема, одногрупника, якому важко було згадувати друга і говорити про нього у минулому часі. Виступала наставник, яка просила студентів пам’ятати Героїв і любити Україну. Говорив міський голова Юрій Гамар – донедавна викладач технікуму, заступник директора Володимир Кульчицький… Я чув, як бринів голос священика з Воютич о. Степана Межівника, який пригадав, як Іванко щонеділі ходив до церкви… І знову ж, подумав я собі про те, чому війна відбирає отих добрих молодих людей, правдивих християн, які жили з молитвою? Видно, важко знайти відповідь.

Подія, про яку пишу, відбулася 18 травня. А день перед тим у Марії Степанівни так само, як торік, був день народження. Я не знаю, як вона його відзначала і взагалі, чи буде колись ще відзначати, але дуже хочу, щоб більше жодна матір в Україні у день своїх іменин (і не тільки) не отримувала “похоронок”.

А у Тершові на школі, де вчився ще один Герой Степан Петрівський зі Сушиці, так само освятили меморіальну таблицю. Зібралося немало земляків, приїхали гості – ті, з якими учився в Франковому університеті, ті, з якими служив… Дійство, за словами очевидців, було напрочуд вражаючим. У нас ніколи не висихатимуть сльози, коли будемо говорити про своїх, не чужих синів.

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар