Інсулін – категорія політична?
Щотижня по кілька людей, хворих на діабет, приходять до редакції поскаржитися на те, що нема інсуліну. Дай Боже кожному не знати вартості інсуліну, краплина якого прирівнюється до ціни життя. І не знати, що скаржникам відповідати…
НА НАШИХ теренах з цим ціла проблема, бо якщо мешканці району препарат отримують, то містяни – ні. У той же час, міська рада офіційно звинуватила районну у тому, що «білий дім» винен ратуші більше 400 тисяч гривень, бо начебто селяни брали інсулін за рахунок міста. Аби розставити крапки над «і», заступниця голови РДА Леся Ленартовичзібрала минулої п’ятниці прес-конференцію, оскільки їй також набридло відповідати самбірянам, що район їм нічого не винен. Журналістам надали повну інформацію з приводу фінансування діабетиків з району. Щоправда, нас трішки здивували цифри. У районі 283 хворі на діабет, а у місті – 185. І у цей час державна субвенція на ліки йде явно непропорційно: районові – 508 тисяч, а містові – 1 мільйон 127 тисяч, враховуючи і 100 тисяч з міського бюджету. Пояснили: містяни користуються дорожчим інсуліном. Та нехай так… Районна влада, аби не було зайвих проблем, звернулася до об’єднаних громад і ті так само мають перерахувати певні суми грошей. Одне слово, Самбірщина якось виживе. А місто? Інсулін став каменем спотикання у стосунках між ратушею та «білим домом» і це набуває політичного присмаку…
Головний ендокринолог Зоряна Роман, яка теж була на прес-конференції, зазначила, що проблема з грішми на інсулін була закладена значно раніше. Від нас пішов запит на ту кількість хворих, які насправді є, але Київ виділив суму, що лише на половину задовольняє запит. Решта, кажуть у Міністерстві, шукайте у власних бюджетах. Тому виділеної субвенції вистачило лише на півроку. Єдиний ендокринолог має єдиний реєстр хворих як на місто, так і на район. Коли виписували людям рецепти на аптеки, то вказували – чи то житель міста, чи – району. Тобто, провізори не ділили клієнтів на міський чи районних і видавали інсулін усім. Коли гроші закінчилися, то постачальники препарату вирішили пригальмувати доставку у Самбір… Але у селян резерв є. Як з цього виходити, поняття не маємо, але виходити треба, оскільки це ціна людського життя. Ми перепитали у пані Зоряни, чи є якийсь оптимізм у цій справі, і почули у відповідь, що приблизно така ж ситуація буде і наступного року. В уряді, міркуємо собі, сидять розумні люди – недофінансовують державну програму забезпечення інсуліном і кивають у бік збіднілих місцевих бюджетів. А хворим залишається помирати?
Роман ПОГОНИЧ.