Гортаю стрічку новин і не знаходжу те, що хотів би знайти і лайкнути – прикру звістку про те, що помер Дмитро Васильович ГВОЗДА зі Самбора… А потім ловлю себе на думці, що про це мав би сказати я…
Він керував районною страховою компанією «Оранта», а я – офісом «Високого Замку» по-сусідству. Ми разом розпочинали робочий день, разом його і закінчували. У нас велика різниця у віці, але він підтягався до моєї молодості, а я – до його досвіду та житейського розуму. Коли у мене виникали проблеми, Дмитро Васильович був безвідмовним у той час, коли відмовними були мої щирі приятелі, яким значно більше у житті допоміг. Він був справедливим і ми часто з ним сперечалися. Я казав – це порядна людина, а він – перечив. З роками я визнавав, що помилявся… Він щиро любив свій рід, який походив з Лемківщини, він пишався своєю ріднею – дружиною Ганею, синами Василем та Іваном, невісточками та внучечками (так і казав), він шанував своїх друзів, яких ставало щоразу менше. Зрештою, щоразу менше стає таких щирих, добропорядних, інтелігентних, розумних, надійних. відданих своїй справі людей. Останніми роками ми стрічалися з ним хіба на наші дні народження, на Дмитра, на Романа і на день журналіста… І щоразу хотів сказати йому, що я особисто і моя сім’я щиро вдячні йому за добро, яке він творив, але кожного разу відкладав на пізніше… Проте, «пізніше» має властивість закінчуватися…Тепер шкодую. Давайте вчасно будемо говорити те, на що кожен з нас заслужив… Спасибі Вам, дорогий Дмитре Васильовичу, що ви були поруч з нами, на рідних теренах прабатьківської землі, у Самборі, в сім’ї, серед сусідів. серед тих, з ким працювали… Завтра на самбірському цвинтарі буде ще одна уквітчана могила. І я дуже прошу усіх, хто знав Дмитра Васильовича, не минати її і пом’янути молитвою Людину, на долю якої випало багато випробувань, але яка залишилася ЛЮДИНОЮ…
Роман ІВАНЧУК.