«Герої не вмирають!»

Полум’я російської війни обпалило серця жителів мирної Самбірщини.

ЗАХИЩАЮЧИ Україну від московських рашистів, загинув колишній учень Самбірської гімназії, боєць Правого Сектора Ігор Подолець. Він був військовос­лужбовцем Сил спеціальної операції Збройних сил Украї­ни. Вдовою залишилася моло­да дружина Олеся, сиротою – малолітній син Дмитрик.

Кількома днями раніше село Спас Старосамбірської міської громади попрощалося із загиблим на російсько-ук­раїнській війні Віктором Стець- ківим. Подвір’я храму Св. Апо­столів Петра і Павла не вміща­ло тих, хто прийшов віддати йому останню земну пошану.

Краялось серце від тужли­во-прощальної «Пливе кача», накритої державним стягом домовини. Літні й молоді, хлопці й дівчата у мовчазній тиші прикпякли на коліна, по- думки повторяли: «Герої не вмирають»… Краще, якби вони жили. Не судилося. Доля так розпорядилася – Віктор Стецьків захищав велику Ук­раїну, її столицю Київ, а лежа­тиме в землі малої батьківщи­ни – кладовищі рідного села Спас.

«Оборонець Віктор, з яким прощаємося, – наголосив у проповіді декан Старосамбі рський о. Михайло Николин, — розумів, що плачем волі не здобути. Його небайдуже сер­це вірного сина відчувало, що треба відвертати московський камінь від нашої України».

Віктору Стецьківу було 44 роки. 32017 – він на передовій, служив старшим солдатом. Загинув на трасі Харків-Київ.

Мешкав Віктор Стецьків у містечку Золотоноша на Чер­кащині. Сиротами залишили­ся 19-річна Софійка і одинад- цятикласник Роман, вдовою стала дружина Алла. Мати за­гиблого живе у Спасі. Співчут­тя їй та родині висловив міський голова Ігор Трухим.

Того дня Смутком була ви­повнена також Турка. Тут по­прощалися із загиблим новітнім захисником України, уродженцем міста Миколою Жданянчиним – контрактни- ком, служив на Закарпатті в штурмово-гірській бригаді.

27 лютого, при виконанні сво’іх бойових обов’язків, внас­лідок обстрілу російською ар­мією міста Києва загинув 17- річний ліцеїст, уродженець Старого Самбора Олег Ту­рянський

Його батьки старосамбіряни. Коли хлопчику було три роки переїхали на Чернігівщи­ну. Туди скерували тата, теж військового.

Олег – єдиний син у батьків. Два роки навчався у Чернігі­вському військовому ліцеї.

Опісля, вступив у військо­вий інститут Київського націо­нального університету ім. Т. Г. Шевченка.

Цьому юнаку через місяць виповнилося б 18. Лише 18. Його вбив Путін. Не забудемо. Не пробачимо. Батькам – вдячність за Сина.

7 березня, в бою з російсь­кими загарбниками на Луганщині загинув боєць батальйо­ну патрульної служби поліції особливого призначення «Львів» головного управління Національної поліції у Львівській області старший сержант поліції Роман Рущишин.

Роман – уродженець села Погірці, йому було 44 роки. Си­ротами залишилисьтроє дітей – двоє синів та донька.

П’ять воїнів захищали вели­ку Україну, а кожний відтепер лежатиме в землі своєї малої батьківщини. їхні могили на­гадуватимуть всім наступним поколінням про зло, яке прий­шло до нас з історично-нена­висної Московії.

Як хочеться ката Путіна взяти за барки і змусити, щоб подивився бодай одній ук­раїнській матері, дружині в очі та пояснив, чому він убив їх сина, чоловіка. Кара нелюда не мине.

Слава нашим новітнім Ге­роям. Тепер вони боронити­муть Україну з небес.

Микола СЕНЕЙКО.