Мабуть, нічого випадкового у житті не буває. Хоча насправді, я випадково потрапив у гості до фермерів одного далекого і забутого усіма села колишньої Старосамбірщини. І знаєте, на стільки захопився розповіддю про це фермерське господарство, що уже витягнув блокнот. Але господарі переглянулися поміж собою і вирішили відкласти інтерв’ю до того часу, коли зберуть урожай. Може й правильно, бо буде чим хвалитися…
Тому нинішня замітка – це лиш анонс. Троє відносно молодих чоловіків обробляють 100 гектарів поля, вирощують пшеницю та сою, налагодили збут і продають лише тим, хто добре платить. Навіть восени не спішать, бо навесні, наприклад, збіжжя дорожче. За паї людям платять пристойно. Беруть середню вартість між найщедрішими латифундистом, який працює на теренах, і найскупішим… Хтось бере зерном, хтось грішми. Мають фермери свою техніку, господарські приміщення, свій ставок (щоправда, риба того дня нами повністю зігнорувала і на приманки не йшла), вміють варити справжній бограч, і запікати м’ясо у горщику на дровах… Але в деталях про все це напишемо пізніше.
Наразі те, що найбільше вразило. Спочатку мені здавалося, що у цьому селі життя уже завмерло, а всі ті, чоловіки, які мають клепку в голові, виїхали. Та ні, працюють, важко працюють, пишаються своїм селом та створюють блага собі і людям. І якщо мені скажуть, що ті, які не виїхали, спилися, уже не повірю, бо мої нові знайомі зовсім не схожі на пиячків, які уже вранці пильнують відкриття сільського склепу.
Роман ПОГОНИЧ.