Кілька штрихів до портрета 50-річного Олега Домчака

SambirWZ
1 184

«Як я можу агітувати інших йти до війська,
а свого сина заховати за батьковими зв’язками?»

Не в традиціях нашої газети писати «ювілейні» матеріали, але тут ситуація, здається, особлива – у Олега ДОМЧАКА невдовзі буде піввіковий ювілей. Вчитель фізкультури за фахом, підприємець, колишній голова Самбірської РДА, помічник-консультант народного депутата Ярослава ДУБНЕВИЧА, голова бюджетної комісії області, а тепер заступник міського голови Нового Калинова… Це якщо брати до уваги штрихи трудової біографії…

З Олегом ми познайомилися давно. Навіть не пригадую, коли це було, але знаю точно, що при нашій професії неможливо не помічати активних молодих людей. Олег на той час провадив свій бізнес і активно цікавився та займався громадською і політичною роботою. Він не належав до тих бізнесменів, які живуть лише власними доходами. Він, заробляючи сам, допомагав іншим…
Пам’ятаю, як нині, один момент. На Самбірщину призначали керівником РДА одного посадовця, якого, м’яко кажучи, не дуже хотіли у певних політичних колах. Таке буває… Перед представленням були численні порухи місцевих діячів, мовляв, ми йому влаштуємо «банний день» відразу на старті – нехай знає, що його не хочуть. Зал «білого дому» був переповнений так, що навіть журналістам довелося сидіти на невеличкому балконі в очікування сенсацій. Прибули ті, які за нового очільника, і не менш численні – ті, які проти. Сиджу на своєму балкончику і не терпиться дочекатися, коли ж воно нарешті почнеться… Так ось, єдиний – депутат райради Олег Домчак піднявся і сказав усе, що думає він та його однодумці. Інші, які грізно махали кулаками до того, просто побоялися… Треба було мати мужність на той час сказати діючому губернаторові в очі, що думають про його намісника на Самбірщині. Це такий собі ШТРИХ, який вдало характеризує Олега Івановича, за спиною якого у той момент заховалися інші «революціонери»… Дрібниця? Не думаю…
Яку б посаду він не займав згодом, його, як кажуть, скрізь було повно. На двох Революціях в Києві, у волонтерстві, у поїздках на Схід, у зборі продуктів харчування, амуніції для воїнів. Прізвище «Домчак» означало бути першим, бути активним… Ще один штрих до портрета Олега Івановича… Його найстаршого сина забирали на строкову службу… Навіть я радив йому: з такими можливостями, впливами та посадами «відмазати» дитину від армії можна… Але відповів мені інакше: «Чоловік повинен пройти цей вишкіл… Я їжджу по району, шукаю призивників, агітую до війська, а свого сина буду ховати? Це неправильно». Артур відслужив у десантниках і повернувся додому. До речі, у Олега Івановича та його дружини Лілі – четверо дітей. Це, знаєте, теж цікавий штрих до життєпису, бо далеко не кожна українська сім’я нині наважиться на таку розкіш як четверо дітей. Сім’я для Домчаків – це щось особливе. Якщо слідкувати за їхніми сторінками у соціальних мережах, то у них що не день, то якесь свято.
В принципі, за стільки літ дружби з Олегом Домчаком таких штрихів можна пригадати вдосталь. Але я б хотів звернути увагу на те, що завжди вирізняло його з поміж інших урядників – шанобливе ставлення до своїх земляків з рідних Дублян. Олег не зростав у статках, в сім’ї були проблеми зі здоров’ям батьків, але все, чого досяг син, досяг завдяки власним зусиллям. І чомусь вважав, що коли щось комусь у житті винен, то своїм дублянцям. Тому, як тільки була нагода допомогти, він це робив. Розвиток спорту – то особлива сторінка: фінансування футбольної команди, ремонти стадіону та будівництво інших спортивних споруд, дитячих майданчиків, бруківка на дорогах, ремонти садочка, початок побудови нової школи, відновлення діяльності шпиталю у Дублянах, який нині має добру славу… Про все це можна в деталях розповідати і все це буде правдою. Чи в РДА чи в обласній раді поняття «Домчак і Дубляни» були нероздільними. В обласній раді уже пробували казати, що якщо якийсь населений пункт на Львівщині існує, то лише Дубляни… Чи оцінили це земляки Олега Івановича? Мабуть, так, хоча скажу, що є немало таких, які переконані: якби йому невигідно було все це робити, він не робив би… Чи то така заздрість, чи то така ненависть – поняття не маю. Та замість того, аби тішитися, що щось та робиться у селищі, де взагалі десятиліттями нічого не робили, знаходяться і бажаючі морально принизити і байдуже, що чи не на кожному об’єкті Олег Іванович – не начальник, а разом з усіма буре до рук лопату і працює. Здається, він навіть отримує задоволення від того, що поруч зі своїми трудиться, потім за свій же рахунок перекуску виставляє… Кажу правду: Дубляни за Домчака ожили так, що, маючи свою об’єднану територіальну громаду, не хотіли приєднуватися до Новокалинівської. Казали, ми самі собі раду дамо, ми самі собі розквітати почали. Нехай буде й так, але де б ви були, якби не ті інвестиції, що їх у селище Олег Іванович привабив?..
Не можу не згадати ще один штрих. Уроджень Дублян Іван ЛУЧИШИН загинув на українсько-російській війні і похований у Чукві. Мало того, що Олег Іванович постійно опікується його рідними, він став ініціатором встановлення меморіальної таблиці на будинку в Дублянах, де народився Іван, а тепер у селищі разом з однодумцями споруджує йому пам’ятник…
Знаєте, людину творять почасти не посади, не модні краватки, не президії поважних зібрань, не круті автівки, а ось такі штрихи, про які ми вам розповіли з нагоди п’ятдесятиріччя Олега Домчака, який уже увійшов в історію краю… Були злети, були падіння, були зради і розчарування в друзях, були печалі і радість, але Олег Іванович завжди залишався просто Домчаком – щирим, помічним, розрадливим і надійним…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар