Коли тобі в Туреччині з гордістю кажуть: «Я зі Самбора!»

SambirWZ
312
У цій сім’ї було троє дітей. Середульша – Ірина, закінчуючи школу, дуже мріяла вивчитися на лікаря. Але у сімдесяті роки минулого століття про медінститут мріяло багато абітурієнтів, але вступали далеко не усі, вибрані. Сім’я не була заможною…

А то якось приїхав у гості з Казані рідний брат матері. Опинився він там давно, відразу після служби у війську. Просто їхати додому на Самбірщину не було смислу – бідося страшна, вічна робота в полі, а йому запропонували залишитися, як тоді казали, на «сверхсрочну». Там одружився, діти пішли, але увесь час мріяв, аби до нього приїхав жити хтось з рідної України… Отож, почувши про мрії Ірини, нарадив їхати в Татарстан і пробувати абітурієнтського щастя там. Ірина, можна сказати, за мрією і подалася у далекі краї тоді ще єдиної країни. Щоправда, з медінститутом так нічого і не вийшло, вийшло з хімічним факультетом Казанського університету. Батьки мріяли, що донька, вивчившись, все одно повернеться, але в житті воно інакше буває. Познайомилася з тамтешнім парубком, який став їй чоловіком, народилося трійко діточок, звели своє гніздечко… Кожного року навідувалися в Самбір погостювати. Та й рідні брат зі сестрою, які залишилися на Самбірщині, відповідали взаємністю у поїздках. Але потім Радянський Союз розвалився, з роками і дорога стала втомлювати, і надто багато грошей треба було на квитки. Залишався телефонний зв’язок. 

Кілька днів тому Ірина зателефонувала сестрі і з перших же слів – про свою пригоду. Діти та внуки взяли її і, можна сказати, проти її волі повезли на відпочинок в Туреччину. Мовляв, усе життя важко на нас працювали, а моря з його цивілізований відпочинком не бачили. «Поруч з нами, – розповідає сестрі Ірина, – мала пристанище молода сімя – подружжя та двійко діточок. Я, знаєш, не дуже прислуховуюся до чиїхось розмов, але у них гарна українська мова. Така, якою ми колись в Самборі говорили. Наважилася я підійти, розпитати, причому своєю українською мовою. Ви, мовляв звідки? З України, відказують. А звідки саме, бо я теж з України? Зі Самбора!» Уявити тільки – така велика Україна, а молоде подружжя відразу і з гордістю назвало своє рідне місто. Не Західну Україну, не Львівщину, а Самбір. Так, ніби всі повинні знати, де той єдиний Самбір є… Ірина не змогла стримати сліз: «І я зі Самбора»… Почали уже спілкуватися, наче рідні. Та й рідні – що тут скажеш. Далечина усіх родаків робить земляками…    

Молода сім’я жила в Самборі на вулиці Коперника, вона – лікар, він – юрист. Зараз живуть в Стрию. Ось така історія…

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар