Отець Михайло Горечко: «Або віра, або шкіра»
Я мешкаю в Самборі, але родом зі села Лібухова Старосамбірського району. Багато прожила, багато побачила, та є один спогад, який і досі сповнює мою душу теплом чи печаллю. У нашому селі та в Росохах наприкінці сорокових років минулого століття парохом був отець Михайло Горечко. Як нині пам’ятаю своє перше Причастя, яке він мені дав. Це Причастя, ті його щирі слова зігрівають мене і досі…
Отець Михайло був не просто парохом у нашому селі, а й великим українським патріотом, борцем за віру Христову. У нашому селі та довкіллі і досі його пам’ятають, такої незламності, як у нього, годі ще у когось знайти. У 1950 році його вивозили в Сибір як священика, який не хотів коритися московській церкві. І досі переповідають історію, коли якась парафіянка підійшла до нього і мовила: “Отче, перепишіться на православне, збережете парафію, майно, а заразом і себе”. Отець відповів, що “Або віра, або шкіра”… І подався у далекі сибірські далі, де й помер… Моя сім’я так само зазнала репресій. Моїх маму, двох братів і мене вивезли в Хабаровський край. Важко про це згадувати, але навіть там ми не губили зв’язків з отцем Михайлом, який був за тисячу кілометрів від нас. Одного разу я отримала від нього, свого шанованого земляка, листа, зміст якого досі пам’ятаю. Він написав: “Дитино, мені дуже важко, у мене опухли ноги, постійно хворію, але не шкодую себе, бо хоч прийняв ту мільярдну долю мук, які пережив Ісус Христос. Я ні на кого не нарікаю, і ти не нарікай. Молися Богу і все буде гаразд. Ти ще повернешся у рідні краї, а я вже ні”. Через рік після цього листа він помер. Похований на цвинтарі в Корейському мисі Троїцького району Хабаровського краю. А моїй сім’ї отець – як напророкував, так і сталося – ми повернулися в Україну аж після смерті Сталіна. В Західній Україні таких, як ми, не прописували, поневірялися по східній Україні, опинилися на Житомирщині. Там зараз мої діти, а я з чоловіком замешкала в Самборі. Що цікаво, минулого року на Житомирщині відбулася виставка, присвячена 25-річчю виходу з підпілля УГКЦ. Її влаштували декан УГКЦ Житомира о.Віталій Сидорук та парох церкви Введення в Храм Пресвятої Богородиці отець Остап. Серед інших експонатів – фото та розповідь про отця Михайла Горечка.
Я переконана, що його нащадки, вірні УГКЦ повинні нині клопотатися тим, аби його причислили до Лику Святих як мученика за віру Христову. Нас підтримує нинішній парох села Лібухова отець Іван, громада села, отець-декан Михайло Николин та інші небайдужі особистості району, представники багатьох громадських організацій. У Старому Самборі навіть відбулася поважна конференція з нагоди вшанування світлої пам’яті отця Михайла. Власне, громадські активісти і висловилися за те, аби взяти до уваги свідчення про його життя і служіння народові. Я б хотіла, щоб церковна влада дослухалася до думки нашої громади і віддала отцю Михайлу те, на що він заслужив за життя, коли пішов на вірну смерть заради віри Христової.
Стефанія ТЕРЛЕЦЬКА-СЕМЕНЮК. Репресована.