Освітянські замальовки з «кінця світу»
Кореспондент «Високого Замку» поїхав у найвіддаленіше село, щоб провести у перший клас початкової школи лише одну ученицю
Унікальна ситуація – у Никловичах освятили оновлену і відбудовану початкову школу, у яку цьогоріч прийшла лише одна першокласниця Катруся Боднар. Серед усіх запрошень побути на святі знань ми обрали саме цей навчальний заклад. Хоча перед Никловичами у нас були ще Орховичі, бо ж по дорозі… А “ми” – це голова Самбірської районної ради Віталій Кімак та депутат обласної ради Володимир Шведа…
Дійство в Орховичах було позначене знаковою подією – там місцеві священики освятили автобус “Школярик“. Для того, аби ви, як учні географії, розуміли, де ми знаходилися, зазначимо, що ця округа – околиця Самбірщини, після якої уже “кінець світу“, типу Мостиський район. Тому автобус для учнів – вкрай необхідний “атрибут“. Як зазначив директор школи Ігор Войтечко, йому було дуже шкода діточок, які із Загір‘я, скажімо, добиралися пішки до храму науки і, як правило, запізнювалися, бо уроки розпочиналися о восьмій ранку. Це значить, що півсьомої їм треба було прокидатися… Навіть священики, коли розпочинали свої проповіді після молитви, висловлювали радість за автобус…. Хоча і вони, і інші потім додавали: від Рудок до їхнього закутка ще треба відремонтувати дорогу. Володимир Шведа, який як депутат обласної ради пильнує цей округ, пояснював, що якусь суму грошей уже виділили і навіть щось відремонтували, але далі грошей бракло… Проте є надія, що з початку вересня ремонтники знову прийдуть на дорогу від Рудок до “кінця світу“. Знаєте, на моїй пам’яті там постійно була дорога паскудна. Може б місцеві обивателі і далі з цим мирилися, але коли у інших селах шляхи лагодять, то і їм терпець уривається… А ще в Орховичах щиро пишаються тим, що цьогоріч прийшло до них аж тринадцять першачків. Такий ріст кількості дітей тішить педагогів, а наступних років дітей має бути ще більше. Знаєте, коли кожна дитина на рахунку, то це виглядає і велично, і тривожно… Але так наразі є…
Все відбувалося за звичним сценарієм – виступи гостей, директора, вчительки, батьків. Приємно було побачити воїна АТО Василя Середу. Ніяковів солдат, бо не так часто виступає перед такою великою аудиторією, але сказав те, що вважає за потрібне. Війна на сході – то одне, але треба наводити лад і на мирній території.
З Орхович ми поїхали по–англійськи – не прощаючись і не показуючи виду, хоча, ймовірно, відсутність поважних гостей помітили. Ми спішили, бо в Никловичах нас чекало дев’ятеро учнів початкової школи. А у першачках цьогоріч – лише Катруся Боднар. Можна, певна річ, сумніватися, чи комфортно буде їй одній у одному класі, але я звернув увагу на те, що всі діти тут, незважаючи на вік – як одна сім’я. Навіть маленька сестричка Катрусі не зрозуміла, чому всі діти в одному рядочку, а вона не поруч, і перемістилася до них. Значущість події у тому, що протягом двох років у неї вклали 250 тисяч гривень – це перемога в конкурсі мікропроектів обласної ради. І опікувалася всіма справами педагог Ольга Гусар. Ми десь так трішечки з нею знайомі – бо вона депутатка райради, але коли побув на її території, відчув у ній силу потужної освітянської господині… Вона і проект вигравала, і батьків залучала, і боролася із заздрісниками, які чомусь вирішили, що ремонтувати цю школу не потрібно. Заздрісники говорили про неймовірне, мовляв, стару будівлю, яка колись слугувала дитячим садочком, хтось задумав викупити і звести там бар… Але Ольга Антонівна все це перейшла успішно і врятувала школу для майбутнього. Може ще нині хтось цього не розуміє, але час розставить крапки. І ще одне мушу додати: наші села – особливо такі малі і віддалені, уже почали скептично ставитися до власної долі. Навіть в Никловичах нам рахували, скільки було номерів (наголос ставте на букву “е“), а скільки тепер. Однак заслуговують похвали ті люди, які рятують свої села від знищення та депресії. Ольга Гусар з таких… А потім по секрету Володимир Шведа розповідав мені, що Ольга Антонівна з тих господинь, яка має ще й купу поля, може замість чоловіка сісти на трактор чи комбайн. Тому й не здивувався, коли, приїхавши одного разу глянути на реконструкцію школи, а Ольга Антонівна самотужки забиває підлогу. І тут нічого не вдієш – чоловіки в такій глибинці – на вагу золота…
Вибачайте, що так фрагментами пишу – просто хочу по трішки про те, що найбільше вразило. Був місцевий воїн АТО Ігор Куб’як. Відслужив у війську, а тут війна почалася – за першим же дзвінком з військкомату поїхав на фронт. Нині живе селом, хоче бачити тут молодь і навіть причетний до створення футбольної команди, бо без цього спорту село уже точно мертве. Сподобалося, як дякував біля священика молодий дяк Василь Литвин. Мені довелося багатьох дяків чути, але у никловицького гарно поставлений голос і навіть можна зрозуміти слова у його виконанні. Коли потім випитував у місцевих, хто це, то мені з гордістю казали: наш музикант! Цікаве поєднання – музикант і дяк в одній особі. А от місцевий парох отець Богдан – це інша історія. 6 вересня, тобто учора, виповнився рік, як він, будучи здоровим, лягав на операційний стіл, щоб одну свою нирку віддати рідному братові, життя якого вимірювалося тижнями. Згадував отець, що перед операційним столом хірург провокував його, мовляв, ви маєте добре оцінити ситуацію, бо результат може бути непередбачуваним. І ви своє життя втратите, і брат помре. Але отець Богдан лише відповів, що коли є шанс врятувати брата, то ним треба скористатися. Інакше він собі цього не пробачить. В день операції за нього молилися священики у всіх церквах. Бог добрий – все обійшлося. Останні аналізи показали, що як у нього, так і у брата все в нормі… Такі люди викликають захоплення.
Я заздалегідь знав, що моя присутність у Никловичах, де проводжав у країну знань лише одну першокласницю, мені аукнеться в Самборі, бо насправді мав бути на відзначенні 50-річчя рідної десятої школи. Але мені хотілося підтримати тих освітян, учнів і батьків, які “на краю світу” боряться за свою маленьку школу…
Роман ІВАНЧУК.