«Ніби вчора… була війна»
Викладачі та студенти Самбірського педагогічного коледжу вшанували пам’ять свого Героя Дмитра Демковського. Він зустрічатиме їх щодня…
Це було найтяжчим моїм відрядженням у Львів. Коли на сході загинули водночас Роман Цап зі Сусідович та Дмитро Демковський зі Самбора, я напросився їхати за тілами разом з тодішнім мером Тарасом Копиляком.
І бачив, як передає служба доставки “двохсотих” домовини, як все відбувається у морзі, як на узбіччях люди стоять на колінах, відчував, як боляче їхати у тому ескорті, коли поруч з гучномовця “Пливе кача” – очі заливаються слізьми – асфальтівки не видно… Ніколи не думав, що дорога від Львова до Самбора може бути такою нестерпно довгою… З того часу Дмитро – хлопчисько, якого ніколи не знав, став мені, наче рідний… Часто згадую ту довгу дорогу додому. Пригадую його батька – Михайла Івановича, який був завучем у восьмій школі, починаю думати про рідну сестру Дмитра – Катерину, яка після смерті брата залишилася по суті сиротою. Боже, скільки ж випробувань випало на долю сім`ї Демковських. Спочатку поховали матір, потім батька, згодом Дмитра.
Він міг не йти до війська, бо вивчився на педагога, але роботи за фахом не знайшов, він міг знайти сотню причин, щоб не їхати укотре на схід, але не міг, бо там його друзі, він міг не продовжувати контракт, але мав обов’язок перед присягою, він як знавець мов і добрий військовий міг побудувати іншу кар’єру, але розпочалася війна. Міг одружитися зі своєю нареченою, виховати дітей, але не встиг…
Я вкотре думав про це, коли чув виступи на урочистостях з нагоди освячення меморіальної дошки у його честь на фасаді коледжу, де вчився, де його пам’ятають як здібного, веселого та серйозного студента…
Актова зала була переповнена, а ще більше студентів стояло на вулиці в очікуванні освячення таблиці. Дозвольте не перераховувати усіх виступаючих – хтось говорив, бо йому так належить згідно з посадовими обов’язками, а насправді ніколи в очі Дмитра не бачив, а хтось просто не міг говорити. Олег Домчак, у якого багато поважних обласних титулів, говорив, як найближчий сусід, на очах у якого Дмитрик виріс. Ще один сусід Микола Петрущак – станичний станиці вояків ОУН-УПА – це ж треба, на одній вулиці два покоління борців… З болем промовляв отець Дмитро Сенейко – однокласник загиблого… Та найбільше вразив один з командирів військової частини Василь Лапчук. Він так і сказав: “Ніби вчора ми приймали Дмитра на роботу, ніби вчора я писав статтю про його успіхи, ніби вчора відправляв на фронт, ніби вчора його ховали…” А потім горло стиснулося: “Все, більше нічого не можу сказати…” А більше й не треба… Минуть десятиліття, і дуже хочеться, щоб ми ніколи не забули цієї війни і її правдивих Героїв. І так само, як офіцер Лапчук, майбутні мирні покоління могли говорити: “Ніби вчора була війна, ніби вчора відкривали меморіальну таблицю Дмитру Демковському…”
Роман ІВАНЧУК.